— Тобі пощастило, що ти продовжувала ходити до нього… А моя мати шукала його ще коли я жив з батьками.
— Так, він зник відразу потому, як віддав мені листа. Я читала в його домі материн лист. І в домі був безлад, як перед від’їздом. Можливо, він також емігрував, як і батьки Павла.
— А хотілось би знайти його! А ти знаєш, може він знайдеться, якщо надрукувати «Останнє бажання»!
— Цілком можливо, — відповіла Ліля. — У нас немає іншого способу розшукати нашого Геба. Він із нами й так, але дуже хотілось би знайти його в дійсності.
— А я б показав йому, як я переклав Tenebrae Джофрі Хіла. Tenebrae — це «Заутреня». Не знаю, чи вдалося мені вірно передати все те нагромадження смислів:
Це жужелиця чистого горіння,
Це допит біля довгого стола,
Це істина глибинного єднання,
Це неймовірна самота бажання,
Це хор брудних і непристойних згод,
Це соло найчистішого моління…
— прочитав глухим голосом Михась з екрана комп’ютера щойно знайдений файл.
* * *
Несподівано для самого себе зірвавшись на кілька днів до Міста сірих будинків, Валерій Івак майже нікуди не ходив, лишався в домі, де народився і жив до одруження. Хіба що один раз вийшов перейтися, коли ні сестри, ні її чоловіка вдома не було. Пройшов вгору вулицею Маловолодимирською. Ірина Василівна називала ту вулицю саме так, старою назвою. Піднявся вгору на Велику Підвальну, а потім через Рейтарську вийшов до світло-сірого будинку, де колись жив Гаврило Матвійович, якого діти називали Гебом. І кілька хвилин постояв біля того будинку, дивлячись угору, на вікна того помешкання на останньому поверсі.
Михась завіз Валерієві зошит із цуценятком, як і обіцяв, напередодні його від’їзду. Його умовили лишитися на вечерю з батьками й дядьком.
— Тільки мовчи про Лілю, — благально глянула на нього мати, коли Михась набрав свою дівчину на мобільному, попередити, що затримається у батьків.
— Якщо я не можу говорити про те, що вважаю за потрібне, я йду і не лишаюся на вечерю, — відповів Михась, і мати знову благально стисла руку сина, яку той рішуче вивільнив. Але про Лілю за столом не говорив. За столом продовжували жваво обговорювати «Останнє бажання». Ніхто нікого ні в чому не переконав. Основний козир, яким крила Ірина всі звинувачення проти батька, полягав у тім, що реалії сталінських застінків, зображені у батьковій книзі, є вигаданими. Батько про те нічого не знав. Так, служив в органах! Але там люди всяке роблять! Папірці переписують і перекладають з одного архіву до іншого! Він не був на оперативній роботі! Бо тоді, принаймні, мав би вище звання, ніж сержант.
— А цей чоловік, якого так і не повісили! Це дуже добре читається, це добрий сюжет! Цей образ саме свідчить про батьків романтизм, а не про його паскудство. Наш батько зумів вигадати такого-от симпатичного і мужнього Габріеля Деуса!
— Чудовий образ, — підтвердив Микола, — та аж ніяк не реалістичний. Але ж це справжнісінька література! Добре було б, аби сила духу справді рятувала від страти!
— Батько дуже добре закрутив сюжет! Одна й та сама особистість з’являється на різних етапах життя героя. Щось у тому правда, щось ні. Бо ж я добре знала Софію Володимирівну із сірого будинку на вулиці Артема. І в неї була така унісексова зовнішність. Ґендерно нейтральна, якщо говорити по-науковому. А от на Маговського, як на мене, Софія Володимирівна схожою не була. Він справді мав довге волосся, і це подобалося нашим дітям. Але він не був жінкоподібним. Відразу було видно, що то чолов’яга. І про нього батько нічого не писав.
— Він його не знав.
— Але з того, що ми можемо підтвердити правдивість окремих подій, не випливає тотальна правда батькового тексту!
— Миколо, — спитав Валерій, раптом згадавши епізод з «Останнього бажання», реальність якого давно хотів з’ясувати, — а ти пам’ятаєш про Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій? Колосальна назва, до речі.
— Який такий фонд? Не пригадую.
— Пам’ятаєш, батько згадує про свого напарника, який потім нібито став головою такого фонду, і про візитівку, яку ти лишив на батьковому столі…
— Я вже давно не працюю в газеті, в 90-х було повно газет, яких зараз немає. Але от, згадав! Аякже! То було колосальне враження! Я робив для газети розмову з тим чоловіком. Так, то було одно з найяскравіших вражень моєї журналістської роботи. Неймовірний чоловік! Пройшов пекло й лишився людиною! Очолив Фонд допомоги потерпілим від тортур! Співпрацював із усіма конфесіями України! Мав грамоту від Ватикану за гуманізм!
Читать дальше