Евгения Кононенко - Останнє бажання

— А ти знаєш, що мені здається? То міг бути перевіряльник!

— І кого ж він міг перевіряти?

— Кого, кого? Нас із тобою!

Іван вражено замовк. Отже, його давній товариш Сергій Харч шукав істину зовсім не там, де він. Капітан секретної служби розглядав дії засудженого Габріеля Деуса не як вияв надприродних можливостей людини, а вважав його перевіряльником!

— Він перевіряв, чи виконуємо ми інструкції. А чого б він був такий зухвалий, ще й Богу молився біля шибениці? Ти пам'ятаєш усіх інших? А цей тримався, як фраєр на танцях! Бо знав, що його не повісять. Може, для того і зробили так, що мотузка зірвалася. Щоби ми ні про що не здогадалися, принаймні тоді.

— Але ж нам нічого не було! Ніяких санкцій!

— Значить, дійшов висновку, що ми в основному робимо все, як треба. Але все таки нас понизили. Ми ж більше не ходили в нічну зміну, отже нічну надбавку зняли.

— Так, зняли, але я був радий, що більше не працював уночі.

— А я не був. Я хворій матері та сестрам увесь час гроші посилав. Грошей стало менше. Та й квартиру тобі тоді не дали, лише кімнату. А ти ж уже тоді був одружений. Як, до речі, Люба?

— Люба померла ще до розвалу Союзу. Але ми давно зайняли всю ту квартиру. У нас народилося двоє дітей.

— Вибач! Люба в тебе славна була! Мені вона завжди подобалась.

Мені не хотілося говорити з Харчем про Любу, я знову повернув на загадкового Деуса. Невже таки справді на нього не було заведено справи? І чи говорив він про нього із кимось з їхніх?

— У тім то й річ, що я перевіряв ці дані! Не відразу, по кількох роках! Я ж лишався там іще довго! Це ти став письменником! Ти молодець! Подарував би щось зі своїх книжок!

Ніби капітан, дарма що у відставці, Сергій Харч не знав, що в ті роки письменники Країни Рад уже остаточно втратили свій статус еліти.

— Які дані ти перевіряв, Сергію? Що нас перевіряли?

— Не було в тому році засудженого Габріеля Деуса! Не було! Жінку ту ненормальну я знайшов. Сусанна Маровська. Та, з якою в нас також були проблеми.

— І вона отруїла молоко в дитячому садку? — гірко посміхнувся Івак.

— У неї збиралися на квартирі люди, співали антирадянських пісень під виглядом пісень про Велику Вітчизняну. Її було за що. Я багатьох познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх… А Деуса з-поміж них не було. Висновок може бути єдиний: то був перевіряльник. І це дуже добре узгоджується з його нахабною поведінкою щодо нас. Хто б іще міг собі дозволити таке?

— Але ж він молився!

— І я молюся! Отче наш, що на небесах! Я хрестився! А ти хіба ні? Я тепер щонеділі ходжу до церкви! Бог прощає! Навіть таких великих грішників, як ми з тобою! А ти знаєш, хто мене навчив молитися за них? Полковник Гибарян! Пам'ятаєш його? Чудова людина! Він є співзасновником нашого Фонду допомоги потерпілим від тортур під час репресій! Мало того, це була його ідея! Він такий освічений! І завжди так добре відчував дух доби! Він так і казав: тоді нашим богом був Сталін. Бог на небі припустив владу Сталіна, і ми виконували Його волю. А потім влада Сталіна скінчилася, бо того захотів Бог, то ми вже мали поводитися зовсім по-іншому. То полковник Гибарян домовився, щоби мені дозволили попрацювати в тому архіві, бо якби не він, мене туди не пустили би. Він, до речі, просив мене відібрати страчених із вірменськими прізвищами. Я дав йому кілька імен.

— А навіщо вони були йому?

— Бо він опікувався родинами страчених вірменів! Ти бачиш, якою благородною людиною він був? Так, він не міг подбати про всіх, хто потрапив під жорна репресій, то й вирішив принаймні подбати про людей свого народу. Як з'ясувалося, саме ми з тобою повісили такого собі Бабкена Саркісяна. А в нього лишилася однорічна донечка. Так її полковник Гибарян по кількох роках розшукав і взяв у свою родину. А потім вона вийшла заміж за його сина.

Іван Івак не запам'ятав смертника на прізвище Саркісян. Він був таким, як усі інші, кого вони із Сергієм Харчем відпроваджували в небуття: переляканий, уже не живий від страху. Відрізнявся від загалу лише Габріель Деус.

Попри випитий коньяк, я повернувся до видавництва після зустрічі з Харчем, аби скоріше написати цей, певне, вже останній, розділ біографії Івана Івака.

— Я не знаю, як ти читатимеш цю книгу, Лілько. Там стільки про тебе. І з найпершої сторінки. Та й те, що тебе цікавить, там також є, — сказав Лілі Михась, дочитавши «Останнє бажання».