Тож Ліля і Михась живуть у приміщенні, вщент заваленому минулим. Обоє молодих людей працювати за гроші не хочуть, бо обоє вже кілька років працюють над власними проектами. А своєрідну стипендію на справдження їхніх проектів виплачують їм київські сірі будинки. Майк Бурко пише симфонічний цикл для електрооргану «Звуки Києва» («Звукики»), повідомляючи про етапи своєї роботи на своїй сторінці Фейсбуку. А Ліліт Саркісян пише документальну біографію родини Гибарянів. Вона веде своє дослідження самостійно, по змозі, залучаючи до нього якомога менше людей.
У Лілі були свої особисті причини з’ясувати правду про свою родину. Той час від дня, коли батьки довідалися про її секс із Павлом, до дня самогубства матері були суцільним пеклом. І саме гаряче прагнення розгадати родинні таємниці допомогло дівчині вибратися з того пекла. Їй пощастило багато чого розгадати і в такий спосіб захистити себе. А потім ця робота переросла у щось більше, в історію Гибарянів у Місті сірих будинків. І вона здобула віру, що Бог допоможе їй справдити цей великий задум, і тому не боїться того, чого побоюється Майк, ніби дядько Валерій вижене їх зі своєї квартири.
— Він не прийде сюди, — каже Ліля, — невже ти гадаєш, ніби він готовий розгрібати цей мотлох?
— Якщо йому потрібні гроші, то він прийде. І я не допишу своєї симфонії, а ти своєї книги про Гибарянів.
— Гроші потрібні всім, але різною мірою. Гадаю, Валерію Івановичу вони потрібні не настільки, щоби порпатися в цьому, — Ліля обвела рукою той хаос їхнього з Майком житла, — бо ніхто не купить цієї квартири разом із усім оцим, — Ліля обвела кімнату другою рукою.
— Ну чому, це добра квартира, «сталінка», високі стелі, кімнати ізольовані. Вони на ринку користуються попитом.
— Але ж перш ніж виставляти її на продаж або на оренду, її треба звільнити від усього цього, — Ліля робить жест, тепер обома руками, показуючи на купи коробів і клунків по кутках. — Ти сходив би на Чапаєва, провідав маму і дядька, і заодно взяв би почитати зошит із цуценям. Якщо твій дід спромігся написати правдиву автобіографію, там мали би бути згадки про Гибарянів. Може, він поміняв прізвище, але я впізнаю.
Ліля мала рацію. Валерій Івак приїхав до Києва ніяк не для того, щоби продавати квартиру в Святошині. Та й він сам не може цього вирішувати. Мають приїхати ще Павло та Марина, а в них зовсім інші плани щодо поїздок. Марина хоче з’їздити до Лісабона, Павло — на Кариби. Та й Валерія навіть не тягне навідатися до сірого дому, де прожив двадцять п’ять років, хоча він — за півгодини їзди до нього на метро.
— І мама підтримала його: так навіщо тобі туди, Валику? Посидь ці два дні у нас, погуляй у середмісті.
— Тобто, він не знає, що я тут? — спитала Ліля.
— Ні. І мама просила поки не говорити з ним про це.
— Значить, привиди минулого ще непокоять його.
— Як і тебе. Ти ж не хочеш спілкуватися з Павлом.
— Не те що не хочу, але…
— А дядькові Валерію й досі незручно, як ти тоді, перед його від’їздом, прибігла до нього на роботу, а він відвіз тебе додому, до батьків. Але зошит із цуценям я приніс! Він іще дивувався, звідки я про це довідався. Ніби він сам не писав про цей зошит на сторінці Павла! Єдине, Лілю, він летить до себе на третій день рано вранці, і вже зареєстрував квиток. Значить, зошит треба повернути післязавтра ввечері. Отже, в нас із тобою лише дві ночі.
— У нас із тобою стільки ночей, скільки ми захочемо, — посміхнулася Ліля, — але цих найближчих двох ночей у нас саме й не буде. Такий текст читається за одну ніч. Зараз читаєш ти, а потім я.
— Ти хочеш, щоб я читав перший?
— Ти — прямий спадкоємець автора. Твоє право читати першим.
І Валерій, який прочитав чимало книжок, але ніколи не читав книжок власного діда, впорався з його останньою книжкою за три години. А коли дійшов до останніх сторінок «Останнього бажання», то мимоволі закутався у плед, бо реально відчув той вселенський протяг, про якого не раз згадував Іван Івак.
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
— А ти знаєш, Іване, я все життя думаю, хто б то міг бути, — буквально кілька днів тому казав мені Сергій Харч у барі на Прорізній, не криючись, не переймаючись, що за сусіднім столиком також люди, що в тому барі було повно людей. Сергій Харч, який лишався в органах іще довго і дослужився до капітана, так запросто говорить про неординарного смертника, який виявив направду щось надприродне і не дозволив себе повісити.
Читать дальше