Евгения Кононенко - Останнє бажання

Почати з того, що Іван Івак жодного разу не був за кордоном. Не звертався до Відділу віз і реєстрацій по закордонний паспорт. Можливо, якби звернувся, то й видали б. Але Іван вирішив не звертатися, то й жодного разу не брав участі у письменницьких поїздках за кордон. А саме нестерпне бажання потрапити до складу тих делегацій було однією з центральних рушійних сил доносів і кляуз. Зять Івана, чоловік Ірочки, розповідав, що коли в їхньому науково-дослідному інституті мали відібрати шість душ для піврічної роботи у Франції, доноси написали всі на всіх. Радянські письменники, як мені здається, із задоволенням робили би з конкурентами на поїздку за кордон те, що Іван Івак робив із засудженими у кімнаті мінус тридцять один. Такою неймовірно звабливою була спокуса бодай ненадовго перетнути радянський кордон. Жорстокіша війна розгорталася хіба що за столичне житло. Але Іванові Іваку квартиру в сірому домі в історичному осередді стольного граду Києва дала не Спілка письменників, а інша організація, ви знаєте, яка саме. А на закордонні поїздки Івак вирішив не претендувати. Згадував вірші поважного поета, радянського класика, який за кордоном бував регулярно. Вірш про те, як український радянський поет іде по набережній Ріо-де-Жанейро, і, замість того, щоб милуватися краєвидом, нестерпно сумує за рідним Хрещатиком, вражав якоюсь рафінованою, дистильованою неправдивістю дуже високої проби. Навіть Іван Івак не продукував такого. А може, той класик так само сміявся з радянських цензорів, як Івак — у своєму «Каті»? Цілком можливо. Але тоді, виходить, уся українська радянська література тільки те й робила, що гучно насміхалася з української дійсності.

А одного дня десь у 70-ті Іванові зателефонував ще один живий класик української літератури. Він саме повернувся з відрядження до Канади. Сказав Іванові завітати до Товариства зв'язків із українцями за кордоном. Коли Іван навідався до того будинку на вулиці Золотоворітській, його спитали, чому він без торби. Про торбу його не попереджали, то ж він вийшов на вулицю, несучи перед собою велику посилку, ледь розводячи руки, щоб її втримати. До рідного сірого будинку було близько, але довелося взяти таксі. У посилці був іноземний одяг: джинси, джинсові сорочки, светрики, кофтинки. Син був студентом, дочка — школяркою. Та й Люба ще була молодою та гарною жінкою. І сьогодні подібна посилка теж принесла би велику радість родині, яка її одержала б. Але означала би не більше, ніж економію для родини, бо ж усі такі речі зараз можна без проблем купити, були би гроші. Тоді в тій посилці родина Іваків отримала те, чого в Країні Рад ні за які гроші не купиш.

Іван Івак не знав, як йому бути. Люба нещодавно розповідала, що в них на міжбібліотечних відкритих партійних зборах обговорювали одну працівницю, яка отримала посилку з-за кордону і не доповіла про це в колективі. Приховала свої зв'язки із капіталістичним світом. З роботи не звільнили, але винесли догану і, як висловлювалися тоді, «поставили на вид». Шановні читачі, якщо такі будуть у книжки Івана Івака: тепер це смішно, а тоді це було страшно. Івак наважився зателефонувати класику, який передав йому посилку. Затинаючись, переповів про партійні збори в бібліотеці.

— Що ти себе рівняєш до дурної бібліотекарки, ти, друкований письменник Країни Рад! — класик кинув слухавку, а Іван полегшено зітхнув.

Син Валерій забув, що іменував батька здебільшого не інакше, як старим гебістом, і був настільки щасливий завдяки тим двом парам американських джинсів і двом джинсовим сорочкам фірми Lee, що тис мені руку, і плескав по плечах, і казав, що я кльовий чувак. А Ірочка плакала, що всі джинси були на неї завеликі. І Валера продав вельветові джинси пісочного кольору за величезні гроші, і довго шукав, але так і не знайшов для сестри підліткових джинсів. Але Іра отримала солідну матеріальну компенсацію у вигляді тодішньої ринкової ціни вельветових джинсів і втішилася тими небувалими кишеньковими грошима, які протягом року витрачала, як хотіла. А ще одні вельветові джинси, сині, Валерій подарував своїй нареченій Марині.

Любі підійшли чорний светр і джинсова спідниця, на які відразу відреагували колеги в бібліотеці. Ми того року поїхали у відпустку до Литви, і я купив Любі до того светра бурштинове намисто. Потім вона погладшала і не могла носити тої спідниці й того светра, але берегла їх багато років! Під час хвороби Люба дуже схудла. Вона попросила, щоби ми поклали її в труну в тій спідниці, в тому светрі. Хотіла піти в інший світ в тому вбранні, в якому найбільше відчувала себе щасливою.