Евгения Кононенко - Останнє бажання

Ніякого листа чи навіть записки в посилці не було. На письменницькому з'їзді Івак підійшов до класика, спитав про посилку. Той сказав, що не пам'ятає, бо до нього завжди підходить багато емігрантів. І от, нарешті, товариство зорганізувало доставку всіх посилок для всіх письменників Радянської України. Як я розумію, ту посилку передала для Івана Івака Марія Каламатна, тоді вже, певне, Чимала. Хоча тоді ще в Івана блиснула думка про Вальтера Фальке — несповідимі шляхи Господні — німець цілком міг опинитися в Канаді.

Я не знаю, чи було отримання посилки з Канади аж такою чільною подією в житті Іваків. Може й ні. Але напевне «Посилка з Канади» (такого оповідання Іван Івак не написав, хоч і хотів) є невеличким, проте важливим штрихом для портрета тої епохи.

Таке справді було, великодушно визнав Валерій. Я довго носив ті джинси з канадської посилки, вони справді були дуже класні. І сорочки довго носив. Маринині сині вельвети протерлися швидше, але ж як вони на ній сиділи! Тепер так джинси на дівках не сидять! Був сімдесят третій рік. Кращого за ті джинси шмаття в моєму житті не було. Як на моєму життєвому шляху ще трапиться місіс Чаймала, чи як її там, якщо вона ще жива, неодмінно подякую тій пані за розкішний подарунок, який тоді був дуже актуальним. Даремно я обізвав її мавпою.

А мама справді лежала у труні в чорному светрі та джинсовій спідниці. А Ірина на прохання мами ще за її життя вивішувала ті речі. Коли Валерій приходив до хворої матері, він кілька разів бачив ті речі на балконі. Ще думав: чого їх прати? Невже хвора мама їх носить? А в ті давні роки, які зараз згадує батько, вони справді сиділи на матері дуже добре. І Валерій також пишався, коли йому казали ровесники: твоя мати така класна!

Які події відбувалися в родині Іваків упродовж 60-70-80-х? Іван Івак продовжував хворіти. Він завжди добре лікувався. Тим паче, що за ним залишили поліклініку секретної поліції. Проте хронічна недуга його органів дихання повільно, але неухильно прогресувала. Напади частішали, ставали тяжчими. Мовчазні лікарі, до яких він час від часу навідувався, оглядаючи його, ставили лише питання стосовно його здоров'я, ніколи не підтримували приватних розмов. А він щоразу хотів розпитати про Магдалину Дмитрівну, яка колись, на його думку, врятувала його. Загалом лікарі в цій поліклініці не мінялися, лише старіли, і напевне пам'ятали все. Але вміли мовчати.

Одного разу він побачив у коридорі старшого чоловіка, напевне після інсульту, проте з осмисленим поглядом, якого дві жінки з двох боків вели під руки. Іван упізнав лікаря Майовича і кинувся до нього. Жінки чемно, але твердо наказали Іванові не турбувати хворої людини.

Але вряди-годи минуле надсилало Іванові скупі телеграми радості. На тридцятиріччя перемоги над німецько-фашистськими загарбниками до Києва у складі делегації від товариства дружби СРСР — НДР прибув Вальтер Фальке. Вони з Іваном зустрілися на урочистому прийнятті в консульстві НДР на Великій Підвальній. Ельза розповідала, що саме на цьому будинку перед війною висів прапор Третього рейху зі свастикою, який так радував Ельзу до війни. Тепер на тому ж особнячку висів прапор братньої НДР Вальтер розповів, що Ельза викладає російську мову в Дрездені. Вчасно вийшла заміж за його друга, бо інакше її депортували би за Потсдамською угодою. В неї доросла дочка. Марія, до речі! Іван відповів, що Маша зникла з його поля зору ще тоді. Але, схоже, їй поталанило не лише перебратися за океан, а й непогано там облаштуватися, бо зробила давньому другові розкішний подарунок для всієї родини. Іван розповів Вальтерові про посилку. Довго і недоречно розповідав, що дочці Ірочці жодні джинси не підійшли. Вальтер витяг записника, занотував адресу Івана, сказав, що неодмінно надішле Ірочці джинси. Ну, не американські, німецькі, але це теж добре! У них в НДР дуже добрі речі, і їм не потрібні товари з недружньої ФРН! Вальтер справдив обіцянку, хоча минуло чимало часу. Іра вже була студенткою, саме той час, коли дівчата дуже полюбляють наряджатися, тож джинси з НДР прибули дуже доречно й підійшли їй. Ірочка саме одягла їх на п'ятиріччя весілля Валерія, яке вони з Мариною гуляли дуже пишно і запросили всіх нас.

Коли Валерій одружився з Мариною, то пішов жити до неї до сірого будинку на Брест-Литовському шосе неподалік від західного в'їзду в місто. Валерій і Марина мали конкретну мету: звести в могилу батьків Марини, а вже потім народити дитину. То була нестандартна поведінка тих років, коли здебільшого шлюби укладалися, бо дитятко вже просилося на світ. А Валерій з Мариною кричали, щоби ми з Любою відчепилися, що вони хочуть пожити, а дитину зародять, коли захочуть вони, а не коли захочемо ми. Чи не щодня вони влаштовували бурхливі вечірки, навіть і самим уже не хотілося гуляти, а як і не гуляли, все одно гучно слухали музику Бітлз.