Евгения Кононенко - Останнє бажання

Тоді, у Країні Рад, іще за Сталіна, прибиральниця камери смертників… ні, навіть не тої камери, а якихось іще страшніших приміщень, довіряла малолітці, коли люди не довіряли власній тіні. Вона жодного разу не сказала мені, чи зле, чи добре чинили ті люди, за якими вона прибирала. Чисто-чисто прибирала, щоб і сліду не було! Вона просто говорила: було так. Я була свідком того, про що мало хто знає. Про це нікому не розповідають. Чому? А щоб ніхто не знав. А я розповідаю тобі, бо ти не підведеш Ірину Василівну. Аби ти знав те, про що не знає ніхто. Бо я помру, і ніхто не знатиме. Мій чоловік, дід Денис помер. Моя дочка Ларочка померла. Її німці вбили? Ні, не німці. Не німці. Ірина Василівна починала схлипувати, і Валерій не розпитував її, знав, що одного дня вона сама розкаже. А я не переповім цього нікому-нікому!

— Іра-квартира, — назве сестру старший брат Валерик, натякаючи, що, якби не перспектива займати помешкання, її ніхто не зароджував би. Валерик сумуватиме за прибиральницею Іриною Василівною, яка була його нянею, фактично була йому за бабусю, і скаже, що, краще би жила бабуся Ірина, а Іри-квартири не було. Згодом брат і сестра, попри велику різницю у віці, подружаться.

А оповідання Івана Івака «Кат» увійшло до шкільних підручників. Потім панівна ідеологія Країни Рад дещо змінилася, і подальші автори вже не вміщували «Ката» у свої підручники рідної мови. Але статус автора, чиї твори вивчають у школі, за Іваном Іваком зберігся. Він писав інші речі, які видавались і перевидавались, за які приходили щедрі гонорари. Вони їздили до Криму всією родиною. Щоправда, до того розкішного санаторію з білими колонами, де вони з Любою, ще бездітні, познайомилися з Маріетою та Григором Гибарянами, вони потрапити вже не могли.

Іваки не стали дружити сім'ями з Гибарянами. Люба образилася, коли відчула, що дружина полковника не товаришуватиме з дружиною сержанта. І без того їм приділили багато уваги у санаторії в Криму. Але одного разу вони були в них у гостях у великому помешканні Гибарянів на вулиці Толстого. Про запрошення повідомила йому Люба. Це було, коли вже в них був Валерик, якого вони тоді вперше залишили Ірині Василівні. Вона сама запропонувала допомогу. Це було ще за Кулевича.

У Гибарянів був один син, який чемно привітався і пішов до своєї кімнати. За столом вони сиділи лише вчотирьох. Розмова за столом і вполовину не давала такої розкоші спілкування, як тоді в Криму над морем. Звучали звичні слова, які не породжували особливих значень.

Коли вони поїли щось дуже смачне, чорноокий хлопець раптом вийшов до вітальні й запропонував Іванові партію в шахи. Їх учили грати в шахи в тій школі, де він навчався після семирічки. І давали можливість брати участь у турнірах. Але Іван великих успіхів не досяг.

— Я граю дуже кепсько, — присоромлено сказав він.

— А я, по-вашому, граю добре? — відповів юний Гибарян. Іван забув його ім'я.

То ж він пішов до кімнати хлопця, і вони справді грали в шахи, і чорноокий хлопець справді захопив його тими шахами, а на стіні в його кімнаті висіло зображення ченця в гостроверхому каптурі, і все те перебування в кімнаті у сина полковника дуже запам'яталося Іванові, і мимоволі часто згадувалося, але не було пов'язано ні з якими подіями його життя. Ні з подальшими, ні з попередніми.

Але було пов’язано з життям твоїх сина та онука, тато! — прошепотів Валерій. — Він і мені невідомо навіщо пропонував партію в шахи. Так, він був старший за мене років на десять.

Валерієві було більше тридцяти, коли народився Павло. А Лільчин батько був напевне старший за нього. Валерій повік не забуде пронизливого погляду сина полковника, який хотів здерти з нього якомога більше грошей за збезчещену дочку. Казав, що вони вірмени, що для них це важливо, що вони з тих народів, які мають цінності, на відміну від них. А також, виявилося, що син полковника в курсі всіх проектів, у яких був задіяний Валерій Івак, знав, де він читав лекції, в яких університетах, де друкував статті, який порядок гонорарів у тих закордонних часописів. Також він знав усіх, з ким Валерій ворогував. Валерієві стало моторошно. Перед ним сидів чи то Бог, чи то диявол, — власною персоною. Треба тікати, думав Валерій, а в чорних очах людини навпроти читалося: від мене не втечеш. І як це Павло втяг їх у таку історію? А тепер усе це здобуває інший вимір завдяки спогадам батька.