Евгения Кононенко - Останнє бажання

Отже, оповідання «Кат» Івана Івака. Лицар незримого фронту має стратити ворога. Але це нелегко. Бо, хоч люди Країни Рад мають бути безжальними до ворогів, але вони є найгуманнішими у світі людьми, які звикли рятувати, а не вбивати. Вони й забите цуценя понесуть до ветеринара і доглядатимуть день і ніч, виростять із нього великого пса — надійного охоронця радянського майна. А вже людину рятуватимуть до останнього. А того, хто оступився, перевиховуватимуть, щоби він усвідомив свої помилки перед Країною Рад і виправив їх.

Але що робити з тим, хто отруїв молоко в дитячому садочку? Ні, не так. Але що робити з тим, кому буржуазні найманці наказали отруїти молоко в дитячому садочку? Щоб не росли у Країні Рад малюки в сандаликах і в панамках, щоб не ставали вони жовтенятами, а потім піонерами, а потім комсомольцями, і т. д., щоб не виростали з них будівники комунізму. І от він стоїть перед судом Країни Рад, і не кається, а сміється з тих, хто судить його суворим судом! І каже їм: не зможете ви вбити мене, як я вбив ваших малюків. Бо ви гуманісти, ви не вмієте вбивати.

Я — кат, але я страчую ката свого народу. Я страчую того, хто стратив майбутнє моєї країни, Країни Рад. І рука моя не тремтітиме, коли я одягну зашморг на шию ката!

Десь так. Іван Івак читав «Ката» на засіданні студії «Світле майбуття». Студійці аплодували його патосу. Василь Правда сказав, що рекомендуватиме його оповідання до друку в журналі «Батьківщина».

А після публікації в «Батьківщині» стало можливим думати і про книжку, куди увійшла б і повість, і кілька оповідань.

Іван Івак пишався «Катом». Обдурив я їх, обдурив, тріумфувало його єство. «Я ж тобі казав», шепотів йому на вухо його внутрішній порадник.

Іван вирішив показати свій твір Магдалині Дмитрівні. Ось хто добре зрозуміє його!

— Її нема. І завтра не буде, — сказали йому в реєстратурі поліклініки.

— А де вона тепер працює? Де? — допитувався він у жінки в білому халаті за склом.

Не отримавши відповіді, він, сам не знаючи, чому саме, спитав у прибиральниці в коридорі, куди поділася травматолог Магдалина Дмитрівна.

— Її забрали. Ще рік тому, — відповіла прибиральниця, човгаючи своєю шваброю та більше не помічаючи його.

Он воно як! Він пішов із поліклініки не в той бік. Тяжко було, що ця жінка зникла, ще тяжче було те, що не було з ким поділитися про зникнення жінки, яка так допомогла йому.

Іван довго мовчки оплакував Магдалину Дмитрівну. Він намагався пригадати обличчя жінки, яку бачив лише один раз. Чи була вона висока на зріст? Вона постійно сиділа за своїм столом. Вона була, як то кажуть, «із колишніх», тобто і манерами, і зовнішністю була схожа на жінку ніяк не робітничо-селянського походження. У неї була висока зачіска, гарні сережки, які привертали увагу, світлі очі, сиве, але все одно дуже гарне пишне волосся. Іван дивився в її обличчя, коли розмовляв із нею. Є надія, що її не засудили до вищої міри, а відправили в табори, з яких вона вернеться. Сподіваюся, так воно і сталося. Але Іван більше ніколи нічого не чув про ту жінку.

А по кількох роках помре комунальна сусідка Ірина Василівна.

— Вона була прибиральницею, — скаже в день її смерті Люба, яка доглядатиме хвору. І лише згодом, коли помиратиме Люба, Іван Івак збагне, що до чого. А тоді він уже демобілізується з органів. Але стане членом Спілки письменників, звідки й принесе клопотання про те, щоби зайняти кімнату Ірини Василівни. Тим паче, що коли Ірина Василівна тільки-но захворіла і злягла, вони з Любою оперативно зачали дочку Іру, розуміючи, що згідно з нормативами Країни Рад третю кімнату на трьох їм не дадуть. Іра народилася вчасно, саме тоді, коли сусідка звільнила кімнату.

Батько не знав, наскільки глибокими були мої особливі стосунки з Іриною Василівною, подумав Валерій. Він вірно написав кілька сторінок тому, що для багатьох бабуся означала більше, ніж батьки. Вона мені була за бабусю. Я ніяк не можу сказати, що мене не любили батьки. Мати завжди мене обціловувала, аж я надовго зненавидів фізичні дотики. Ірина Василівна ніколи не жмакала мене, хіба що брала за руку, коли переводила через дорогу. За що я любив ту прибиральницю? А за що діти люблять дорослих? За те, що дорослі спілкуються з ними, як із дорослими. Так, вона розповідала мені, як відмивають від підлоги залишки людини. І то була повна довіра.

— Ти ж не підведеш Ірини Василівни, Валерію? — одного разу спитала вона.