ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
Тоді, в гостях у Гибарянів, Люба вперше побачила, в яких просторих квартирах живуть деякі кияни, коли більшість тулиться по слобідках, гуртожитках і комуналках. І той дім дуже схвилював її. Мешкали втрьох у просторих кімнатах зі старовинними меблями й картинами на стінах.
— Що треба робити, аби мати таку квартиру? — спитала вона, коли вони йшли назад. Спитала без заздрощів, із якоюсь гіркотою. Іван уже до того бачив помешкання Каламатних, бачив помешкання комбрига, де мешкав Вальтер Фальке. Але не міг поділитися з дружиною тими спогадами.
— Із таких квартир також виселяють, — після тривалого мовчання відповів Іван. А потім додав: — Те, що є в нас, теж має зовсім не кожний.
Коли родина Іваків обживала трикімнатну квартиру в сірому домі, з-за кордону почали надходити переклади «Ката». Приходили й гонорари від закордонних видавництв. Але не такі великі, як за вітчизняні видання й перевидання, бо Країна Рад лупила собі величезний податок за закордонні видання своїх письменників. Але честь була велика.
Іван Івак не знав жодної іноземної мови. Хіба що від життя «за німців» у нього лишилося знання латинських літер і правил читання німецьких довжелезних слів, яке йому пояснила Ельза Карлівна. «Der Scharfrichter» називалося його оповідання німецькою, яке прийшло з братньої НДР. Тут він навіть зазирнув у німецький словник, який був у нього ще в гуртожитку, а тепер стояв у солідній книжковій шафі зі скляними дверцятами в його кабінеті. Шарфрихтер, той, хто рихтує шарф, криво посміхнувся він.
Зі слов'янського світу народної демократії приходило знайоме «Kat» або ще знайоміше «Палач». З братньої Румунії прийшла публікація «Cal.au». І з дружньої Угорщини прийшла антологія радянської малої прози. Цією мовою взагалі нічого розібрати не можна було. Але своє ім'я Ivan Ivak він знайшов. То ж його оповідання угорською називалося «Hoher». Он воно як, Гогер, не знаючи, чи правильно вимовляє він те слово іноземною мовою, повторював автор назву свого оповідання.
Але найпотужніші, хоч і суперечливі, почуття закипіли в грудях Івана Івака, коли з далекої братньої Куби прийшов часопис із його оповіданням «Verdugo». Вердуґо! Яке могутнє слово! Наскільки потужніше, ніж просто собі «Кат»! Як добре, коли твої твори перекладаються багатьма мовами світу, хвалився він своїми закордонними публікаціями перед колегами з видавництва, спостерігаючи за їхньою реакцією. Він працював у видавництві, хоча гонорари Країни Рад дозволили б йому повністю зосередитися на творчій роботі. Але чоловік усе-таки має ходити на роботу, тим паче, що до редакції не треба поспішати на дев'яту ранку. Чи мав він пишатися, чи навпаки, обурюватись, коли довідався, що колеги називають його «Товариш Вердуґо»? Чи знали вони, де він працював раніше? Але ж нікому з них він нічого лихого не зробив. Вони й без нього писали одне на одного повідомлення, щоб зберегти за собою місце у видавництві, щоби, борони Боже! не працювати в середній школі чи в заводській багатотиражці.
— А англійською твого геніального тексту ще не переклали? — питав його син Валерій. Він знає чимало різних іноземних мов завдяки навчанню на престижному факультеті університету, куди прилаштував тато. У Країні Рад платного навчання не було, все було для народу. Але були такі факультети, куди народ учитися не пускали, лише дітей слуг народу. Іванові пощастило влаштувати сина на такий факультет.
— Не переклали, — зітхав Іван.
— А англійською це було б «A Hangman». Скільки є різних способів страти, а узагальнений виконавець страти чомусь у багатьох мовах це саме «той, хто вішає». Ти не знаєш, чому воно так, тато? — питав Валерій Івак.
— Не знаю, — похмуро відповідав Івак старший.
— То як не знаєш, то позич до стипендії двісті ре. Я поверну! — син називав суму, в кілька разів більшу за студентську стипендію Країни Рад.
Люба ніколи не втручалася в їхні «чоловічі» розмови і ніколи не ставала ні на чий бік.
Які ще події мого життя можна вважати чоловими? Можна написати велику книгу про події в письменницьких колах, що їх я знав у різні роки. Там було чимало різних подій. Але про це хай розповість хтось інший. Після того, як я розповів про кімнату мінус тридцять один, чи варто розповідати ще й про доноси, закриті обговорення, чи внутрішні рецензії? Зрештою, письменник Іван Івак не був в епіцентрі письменницького життя, хоча й багато друкувався.
Читать дальше