Примо Леви - Чи це людина

1. У вашій книжці немає ненависті до німців, нема образи, ані прагнення помсти. Ви їм пробачили?

За своєю вдачею я не схильний до ненависті. Я вважаю її тваринним, грубим почуттям і волію натомість, щоб мої вчинки і думки за змоги керувалися розумом; тому я ніколи не плекав у собі ненависті як примітивного прагнення реваншу, бажання завдати страждань моєму справжньому чи гаданому ворогові, бажання особистої помсти. Треба ще додати, що у моєму розумінні ненависть — це особисте почуття, звернене проти певної особи, певного імені, певного обличчя; тодішні наші переслідувачі не мали ні облич, ні імен, і це видно зі сторінок моєї книжки — вони були далекі, невидимі, недоступні. Нацистський устрій був настільки обережний, що зводив до мінімуму прямі контакти між рабами і господарями. Ви, мабуть, звернули увагу, що в цій книжці описано одну-єдину зустріч автораголовного героя з есесівцем (с. 206), і невипадково вона сталася тільки в останні дні, коли концтабір був уже зруйнований, коли система розвалилася.

Зрештою, у місяці, коли писалася ця книжка, тобто в 1946 році, нацизм та фашизм справді здавались безликими — вони немов повернулись у небуття, зникли, мов потворний сон, слушно і заслужено, як зникають привиди, коли заспіває півень. Хіба міг я плекати образу, хотіти помсти супроти зграї привидів?

Минуло не так багато років, коли Європа та Італія помітили, що була то наївна ілюзія: фашизм далеко не помер, він тільки сховався, прикрився; він поміняв шкіру, щоб з’явитися потім в іншому вигляді, трохи менш впізнаваному, трохи більш респектабельному, краще пристосованому до нового світу, який тільки-но зазнав катастрофи Другої світової війни, спровокованої тим самим фашизмом. Мушу зізнатися, що супроти деяких знайомих облич, деяких давніх обманів, деяких постатей, які намагаються надати собі солідності, супроти поблажливості та терпимості до деяких речей я справді відчуваю спокусу ненависті, а навіть певного насильства; але я не фашист, я вірю в розум і дискусію як найвищі інструменти поступу, тому над ненавистю надаю перевагу справедливості. Якраз з цієї причини, пишучи цю книжку, я навмисне вибрав спокійний і тверезий спосіб вираження, характерний для свідка, не вдаючись до тону, типового для скарг жертви чи гніву месника; я вважав, що слово моє буде тим більше корисним і вартим довіри, чим об’єктивнішим воно здаватиметься і чим менш пристрасно прозвучить; тільки в цей спосіб свідок може виконати своє завдання на суді, яке полягає у тому, щоб приготувати ґрунт для судді. А суддями є ви.

Я б не хотів, однак, щоб це моє утримання від прямої оцінки плутали з нерозбірливим прощенням. Я не простив нікому з провинних, не збираюся прощати тепер і в майбутньому, якщо вони не покажуть (вчинками, а не на словах, і не занадто пізно), що вони усвідомили провини та помилки нашого і чужоземного фашизму, якщо вони не вирішать засудити їх і викоренити з власної свідомості та зі свідомості інших. Якщо вони це зроблять, то звісно, хоч я не християнин, я готовий дотриматися єврейського і християнського припису прощати свого ворога — але тільки того ворога, який виправився і перестав бути ворогом.

2. Чи німці про це знали? А союзники знали? Хіба це можливо, щоб у серці Європи здійснювався геноцид, знищення мільйонів людських життів, а ніхто про це нічого не знав?

Світ, в якому живемо нині ми, західні люди, має численні і дуже серйозні дефекти та небезпеки, але порівняно з учорашнім світом, світ цей має ту велетенську перевагу, що всі можуть відразу все дізнатися про все. Інформація нині є «четвертою владою», журналісти і коментатори принаймні теоретично мають всюди вільний доступ, ніхто не може їх зупинити, вигнати ані примусити мовчати. Тепер все легко: якщо хочеш, можеш слухати радіо своєї чи будь-якої іншої країни; можеш піти в кіоск і вибрати будь-яку газету, яку хочеш — італійську будь-якого спрямування, американську чи радянську, і при цьому матимеш цілий спектр до вибору; можеш купувати будь-які книжки, які хочеш, не ризикуючи бути звинуваченим в «антиіталійській діяльності» чи накликати на себе обшук в домі, здійснений політичною поліцією. Звісно, уникнути всіх обмежень та обумовленостей нелегко, але принаймні можна вибрати собі обумовленість за своїм бажанням.

В авторитарній державі все по-іншому. Там є одна-єдина Істина, проголошена згори; газети всі однакові, усі вони повторюють ту саму єдину істину; це ж саме роблять радіостанції, а радіо інших країн слухати не можеш, бо, по-перше, це злочин, і ти ризикуєш опинитися у в’язниці, а по-друге, передавачі твоєї країни випромінюють на відповідних довжинах хвиль радіоперешкоди, які накладаються на чужоземне мовлення і заважають його слухати. Що стосується книжок, то видаються і перекладаються тільки ті, які до вподоби Державі; інші мусиш купувати за кордоном і з ризиком ввозити у свою країну, бо вони вважаються небезпечнішими від наркотиків та вибухівки, і якщо на кордоні їх у тебе знайдуть, їх конфіскують, а тебе покарають. Небажані книжки, або ті, які перестали бути бажаними, у попередні епохи прилюдно палили на площах. Так було в Італії між 1924 та 1945 роками; так було в націонал-соціалістській Німеччині, так є в багатьох країнах, до яких, на жаль, треба зарахувати і Радянський Союз, який так героїчно воював проти фашизму. В авторитарній Державі законним вважається змінювати правду, переписувати заднім числом Історію, перекручувати інформацію, замовчувати правдиві новини і поширювати неправдиві — замість інформування приходить пропаганда. Адже в такій країні ти — не громадянин, який має права, а підданий, і як такий, ти є боржником Держави (і диктатора, що її уособлює), якій ти винен фанатичну відданість і рабський послух.