Примо Леви - Чи це людина

А за тисячі метрів над нами, у прогалинах між сірими хмарами, точилися заплутані і таємничі поєдинки літаків. Над нами, голими, кволими і безсилими, люди нашого часу намагалися заподіяти один одному смерть, користуючись найвигадливішими інструментами. Один порух їхнього пальця міг спричинити знищення цілого табору, стерти з лиця землі тисячі людей; а суми всіх наших сил і бажань не вистачило б на те, щоб продовжити бодай на хвилину життя одногоєдиного з нас.

Танець літаків уночі припинився, і приміщення знову сповнилось монологом Шомоді.

У повній темряві я раптом прокинувся. L’pauv’ vieux [73] Бідний старий ( франц. ). мовчав: це був кінець. В останньому здриганні життя він упав з нар на землю; я почув, як об долівку вдарились його коліна, стегна, плечі, голова.

—  La mort l’a chassé de son lit [74] Смерть зігнала його з ліжка ( франц. ). , — прокоментував Артюр.

Ясна річ, винести його з приміщення вночі ми не могли. Нам не залишалось нічого іншого, як тільки знову заснути.

Світанок. На підлозі — ганебна купка застиглої плоті, річ, що звалася Шомоді.

Але є справи важливіші — оскільки вмитися неможливо, ми не можемо торкнутися його, поки не приготуємо їжу і не поїмо. Крім того, «… rien de si dégoûtant que les débordements» [75] …нема нічого огиднішого, ніж переповнення ( франц. ). , слушно каже Шарль — треба спорожнити відхоже відро. Вимоги живих важливіші; мертві можуть почекати. Ми беремось за роботу, як щодня.

Росіяни прийшли, коли ми з Шарлем несли Шомоді недалеко від бараку. Він був дуже легкий. Ми перекинули ноші на сірий сніг. Шарль зняв шапку. Мені було прикро, що я шапки не маю.

За тих десять днів з одинадцяти пацієнтів інфекційного відділення помер тільки Шомоді. Сертеле, Каньолаті, Товаровскі, Лакмакер та Дорже (про останнього я ще не згадував — то був французький промисловець, який після операції на перитоніт захворів носовою дифтерією) померли через кілька тижнів у тимчасовому російському лазареті в Аушвіці. У квітні в Катовіце я зустрів Шенка та Алкале у доброму здоров’ї. Артюр щасливо добрався до своєї родини, а Шарль знову почав вчителювати; ми обмінялися довгими листами, і я сподіваюся колись знов його побачити.

Авільяна-Турин, грудень 1945 — січень 1947 року .

Цей додаток я написав у 1976 році для шкільного видання «Чи це людина», щоб відповісти на запитання, які мені постійно ставлять мої читачі серед школярів. Проте вони великою мірою відповідають і на запитання від моїх дорослих читачів, тому мені здалося доречним навести повністю мої відповіді і в цьому виданні теж.

Хтось колись давно написав, що книжки, так само як люди, мають свою непередбачувану долю, відмінну від тієї долі, якої для них бажали і очікували. Ця книжка теж мала дивну долю. Момент народження цієї книжки далекий — його можна знайти у ній самій, на сторінці 183 цього видання, там, де говориться, що я «записую те, чого не вмію сказати нікому»; потреба розповідати у нас така сильна, що книжку цю писати я почав там, у тій німецькій лабораторії, посеред морозної зими, війни і нескромних поглядів, хоч я знав, що жодним чином не зможу зберегти тих абияк нашкрябаних нотаток, що мені доведеться відразу викинути їх, бо якби у мене їх знайшли, мені б це коштувало життя.

Але я написав книжку, тільки-но повернувся, всього за кілька місяців — так сильно пекли мене ці спогади. Кілька великих видавництв відмовили мені, але в 1947 році книжку прийняло до друку невелике видавництво під орудою Франко Антонічеллі; було видрукувано 2500 примірників, відтак видавництво закрилося, а книжка впала у забуття, також тому, що у ті суворі повоєнні часи люди не надто хотіли повертатися пам’яттю до тих болісних років, які тільки недавно скінчилися. Нове життя книжка дістала тільки в 1958 році, коли її перевидало видавництво «Ейнауді», і відтоді вона викликає постійний інтерес читачів. Її переклали шістьма мовами, адаптували для радіо та театру.

Учні та вчителі сприйняли її з прихильністю, яка набагато перевищила сподівання мої та мого видавця. Сотні школярів зі всіх регіонів Італії запрошували мене прокоментувати книжку письмово, а за змоги й особисто; я задовольняв усі ці прохання, наскільки мені дозволяла зайнятість, і навіть до двох своїх професій я б охоче додав третю — професію презентування та коментування мене самого, чи радше того вже далекого мене, який побував в Аушвіці і розповів про це. Під час цих численних зустрічей з моїми читачами-школярами мені доводилося відповідати на багато запитань — наївних і поінформованих, зворушених і провокаційних, поверхових і глибоких. Я швидко зрозумів, що деякі з цих запитань весь час повторюються, їх ставлять завжди; значить, їх породжує мотивована і обдумана цікавість, яку так чи інакше не задовольнили відповіді, що їх давав текст книжки. На ці запитання я й вирішив відповісти тут.