Василь Шевчук - Терновий світ

— Отже, я збурив рай, де ніжилися селянські божі душі? Кріпацький рай! — спахнув Тарас, аж потемніло йому в очах. — Ти при своєму розумі?

— Я — при своєму, — гордо сказав Куліш. — А ти, а ти… живеш чужим… Поглянь лишень, хто в'ється довкола тебе, з ким ти як рідний брат!

— Хто чесно прагне щастя для всіх людей, той брат мені. А розум я маю власний, душу — свою, козачу…

— Про душу ти помовчав би!

— А то ж чому?

— На ній людськая крівця.

Тарас нахмурив брови, поклав різець, якого й досі чомусь тримав, і мовив чужим, прихриплим голосом:

— Такі слова, друзяко, повинні мати…

— Мають! — не дав йому домовити Пантелеймон. — На вітер їх не кидаю, не з вітру взяв.

— Тоді скажи, ласкавий будь…

— Селянський бунт на Корсунщині і кров, яка там пролилася п'ять років тому, твій неодмольний, смертельний гріх!

Зависла довга тиша. Із вулиці долинув стук легких копит, хтось щось гукнув.

— Здається, я був тоді ще за Каспійським морем… — сказав Тарас розгублено. — То як же міг…

— Ти був за морем, правда… А дух твій жив на Україні, вірші твої розходилися по цій землі й туманили народу, людям голови!

— І ти гадаєш…

— Знаю про те напевно, із перших уст. Твої завзяті учні, точніше, твої апостоли, пішли по селах, сіючи непослух, смуту, й люди тобі повірили.

Запала знову тиша.

— Жаль, я не знав… — зітхнув Тарас. — Торік, як був на Україні… Дякую тобі сердечне за цю чудесну для мене вість!..

— Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?

— Що люди йдуть за волю на вірну смерть, що в тому є нехай маленька часточка моєї праці, мого старання визволити трудящий люд… А крові жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того діло…

— Господь цього вам не простить! — устав Куліш.

— Ти, Паньку, забув, що з богом у нас свої рахунки, що перед нами господь в боргу. Куліш накинув собі на плечі шубу, одяг боброву шапку.

— Хто мудрий, кається хоч перед смертю, — мовив. — А дурні б'ють поклони усе життя!..

Зоставшись сам, відчув якусь тупу незвичну втому. Навіщо він сказав Панькові дурну останню фразу? Навіщо той згадав про смерть?.. Полаялися, мов дві сусідки через межу!.. Мужі статечні, знані серед людей, а бач, почубилися, як хлопчаки… Горе з цим Кулішем. Все тільки б він, щоб перед ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здібний же чоловік. Сама вже «Чорна рада»…

Дістав годинник. Леле! Вже зараз мав би бути в Микешиновій майстерні, де на сьогодні скликано велику чорну раду знавців і друзів старовини. Цей білорус, хоч молодий, та має мудру голову і щире серце, прагне, щоб у його роботі було все справжнє, сперте на глибину суспільних знань. Не жарти — взявся хлопець створити пам'ятник «Тисячоліття Росії», та ще й багатофігурний, щоб відобразити могуть і мудрість благословенної в ділах імперії. Тепер у нього, таки в Ливарному дворі, щочетверга збираються поважні вчені, друзі з мистецьких кіл і дискутують про те, що врешті буде вирішено — без церемоній — в придворних та урядових сферах. Як часто видимість громадських дій нам заміняв дії, задовольняв потребу в них і не дав помітити, що ми лише товчемо в ступі воду і тішимося великим тим обманом!..

Коли прийшов, уже кипіли пристрасті. Довкруг особи царя Петра. Його велична постать, — точніше статуя, — громадилася, як Командор над Дон-Жуаном, над дискутуючими й ось-ось, здавалось, гримне: «Мовчати! Я вас!..»

Нишком присів на вільне місце в затінку, біля рояля, і привітався із Костомаровим, який його помітив. Кивнув йому і Помяловський, що теж сидів, як і щоразу, в закутку й незрушно, мовчки слухав велеречивих знавців минувшини, професорів…

— Ви твердите, — схопився раптом Костомаров, — що славу й честь Росії складають лиш діяння князів, царів та їхніх присних? Добре. Та як же бути з тими, хто ці ж таки діяння робив історією, хто їх творив на полі бою?

— Ви про бояр та воєвод чи генералів?

— Ні, про звичайних, простих людей.

— Ну-у, батечку Миколо Йвановичу! Ви ще сказати зволи-те, щоб цю сірому виліпити й поставить поряд з Петром Великим на п'єдесталі!..

— Було б, їй-богу, по справедливості. Без війська цар чи генерал безсилі…

— А військо, батечку, без генерала або царя — дурна юрба, отара!

— Народ спроможний з себе, із власних лав підносити своїх вождів, отаманів, — устряв Тарас.

— Ви забуваєте, що влада — то від бога. Лише порфирородні вдостоєні цього вінця!..

— Існують же й республіки, — здвигнув Тарас плечима.

— Ви б ліпше нас порадували новим чудовим віршем або «Вірсавією»… — сказав нескоро в тиші статечний муж, що палко так відстоював «царя від бога».