Василь Шевчук - Терновий світ

— Що, Федоре?

— Просили ж чаю…

— Дякую. Постав сюди, — прибрав на розі місце. — На травах чай?

— Звеліли ж…

— Ні, попросив. Хіба я пан чи офіцер!

Старий всміхнувсь у вуса.

— Чого ти?

— Всі аж тріскаються, щоб стати паном, підпанком, а ви чомусь сахаєтесь… Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що пан…

— Боюся.

— Хіба то зле?

— Нема гидоти більшої, як наше панство! Сморід на цілий світ.

— Ось волю цар поверне людям, тоді й пани…

— Ні, Федоре. Панів не вмиєш волею, не відшкребеш. Під корінь слід, як той бур'ян!.. — махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.

— То ви вже пийте — вичахне.

— Спасибі.

Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сінокосом, заплющив очі й мовив:

— Трав насушу, щоб пахли мені всю зиму… Навіть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати… Тебе купали в зіллі?

Сердешний Федір тільки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звів навислі сиві брови… Й нараз зайнявся спогадом:

— Мене в снігу купали. Із бані виніс батько і — в кучугуру!.. Потім — у баню знову…

— Леле! Й не застудився?

— Та, мабуть, ні… Затямилось, як впав у сніг, як борсався і як по тому хльоскали мене гарячим віником… Ух, благодать!..

Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тоді зробив якийсь непевний рух рукою і почвалав до виходу.

— Піду дрівець підкину в грубу. Справді, у вас собачий холод… — сказав, немов до себе.

Він також сам у світі, як сирота. Малим страшне сирітство, а для старих — жахливе. Малого всі жаліють, у нього є, здебільшого, якісь далекі родичі, а одинока старість — тягар, завада людям, які іще при силі.

Від цих думок аж дріж пройняв, так ніби вийшов голий на зимний вітер. Старість, самотина… Щось є у тому дивне і незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок… Один торкнеться поглядом якоїсь жінки, дівчини — і вже, дивись, одружений. А він усе самотній. Від нього ті, на кого накине оком, нишком кудись щезають… Старий еси, Тарасе. Старий і лисий… Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пішов за гарного і молодого?.. Мабуть, не стрів своєї… Правда. А може, й ні. Сім'я — це спокій, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирі пристрастей, під пильним царським зором, щодня на грані; лезо — твоя дорога!.. Істинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землі, народові, нема дороги іншої.

Згадав про чай, допив напівхолодний і — до роботи.

Надвечір прийшов Куліш, що вже давно обходив і Академію, і цю майстерню-хату. Власне, він не прийшов, а прилетів — аж вгрівся.

— А кажуть, ти захворів! — гукнув іще в порозі, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в ліжку.

— Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? — спитав Тарас.

— Твоя відвертість гірша за будь-яку гидку брехню, — сказав Куліш, почервонівши.

Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то і не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожній стрічі гиркаються, як вороги.

— Проходь, сідай, — повів Тарас рукою. — Не роздягайся: холодно.

— Пусте, — зняв шубу Пантелеймон і кинув на край дивана. — Кажеш, стоїш за правду, правді єдино молишся, а на мою ополчуєшся.

— Бо правда твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповіді, святе письмо й невігластвої Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в житті народу нашого (і в нас з тобою, отже!), що вище всіх людських взаємин наших, вище життя і смерті. Молитвою ніхто ще волі не здобував.

— Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!

— Ні. Прагнем тільки волі. Коли ж за неї треба віддать життя, то віддамо…

— Чуже життя?

— І власне. Найперш — своє.

— Як хутко ти позабув степи киргизькі, муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.

— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав стосунок до визволення мене з солдатів…

— А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!

— Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.

— Смішки… Боюсь, що ти не відаєш, чим це тобі загрожує, бредеш наосліп…

— Може, біда моя у тому, що я найліпше бачу… Й далеко так, що очі мені болять від сонця… Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.

— Це правда… — сказав, нарешті, тихо. І раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю рідного!

— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.

— А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу крові в селянські божі душі, ополчив їх не тільки на супостатів, а й на своїх?!