Василь Шевчук - Терновий світ

— Покашлюєш… І в грудях тобі болить…

— Минеться!

— Авжеж, авжеж… — узяв його за лікоть. — Та береженого, як кажуть, бог береже…

Й не спостеріг, як рушили до Академії. Притих, скорився волі приятеля, що розшукав його в нічній хурделиці, не побоявшись, що змерзне сам, застудиться. Щастить йому на добрих, щирих друзів! Щоб не вони…

— Тарасе, ти не легковаж здоров'ям, — тим часом лагідно вмовляв його Михайло. — Тобою держиться уся громада наша; вся Україна, власне…

— Втечу весною звідси! Варфоломій набачив біля Канева таку, як треба, гору. Дніпро внизу, й за ним далеко видно… Збудую хату, сяду собі на ґанку й слухатиму, як гомонить старий Козацький Батько, як солов'ї витьохкують по всій горі… А може, й ги зі мною?!

— Спасибі. Я подумаю… — сказав розважно Лазаревський. — Ти там писатимеш та малюватимеш. А я?

— Всім діла стане. Поки народ зведеться…

— Тихо!..

— В таку негоду не то жандармську нишпорку — собаку ніхто надвір не вижене.

— Собаку, може, і пожаліють…

— Правда, — зітхнув Тарас, згадавши свій солдатський побит. — Царева служба всюди бува не з медом…

— Дивний ти чоловік, Тарасе. Вже пожалів і нишпорок.

— Хіба вони не люди? День, бідне, гибіє, щоб заробити ту копійчину дітям на чорний хліб…

— Мало, видать, тобі жандарми за шкуру сала залили!

— У душу я не дав залити й краплі, — мовив Тарас похмуро. І друг відчув, що зачепив не ту струну, що доторкнувся рани, яка боліла й досі.

— Пробач… Махнув рукою.

Біля воріт спинилися, і Лазаревський, гріючись, затупотів ногами.

— Біжи додому, — мовив йому Тарас.

— Тобі також завадить…

— Гадаєш, що я збираюсь тут ночувати? — всміхнувсь у вуса. Ледве здолавши кашель, що підступав до горла, давив його, Тарас подав правицю:

— Бувай здоровий! Дякую тобі за все.

— Ат, що там я… — сказав Михайло. — Може, я проведу аж до майстерні?

— Хіба я дівка!

— Правда…

Пом'явшись іще часину, Михайло м'яко обняв Тараса й пішов додому, що бовванів навпроти, на П'ятій лінії.

Якийсь незвичний нині його найближчий приятель та економ. Мов закохався, і всі йому здаються архангелами в людськім поличчі. Правда, в Михайла добре серце й сміливий дух. Він з братом Федором ще там, за Каспієм і за Уралом, робили все, аби йому полегшити гірку солдатську долю. Не боячись за наслідки, як дехто з його колишніх друзів!..

Штурхнув рукою двері бічного входу до Академії. Недремний страж із відставних солдатів його впізнав і привітався перший.

— Ну, як живеться-мається? — спитав Тарас.

— Та-а, маємся… — зітхнув солдат.

— Весілля скоро?

— Ще молодий, тра підрости… — прошамкав беззубим ротом.

Виссали з людини силу, молодість! За чверть століття служби вони, ці бідні парії, ляльки в мундирах, знищуються в своїй первісній суті. За десять літ він сам настільки перемінився, що Костомаров його не зміг впізнати, коли зустрілись знову в Санкт-Петербурзі. А що було б… Не треба таких думок, таких страшних припущень!.. Він знову тут, на волі, вже академік, знаний усій культурній публіці поет, що десять років страждав за правду…

Горло йому здавило знову. Кашель у коридорі гупав, як барабанна зоря в казармі…

Важко сів на диван, зняв шапку й струсив із неї мокрий, драглистий сніг. Віддихавшись, добув вогню і запалив нову високу свічку, що сам за дня ще приготував. Як розгорілася, обвів цікавим зором свою майстерню: й досі йому не віриться, що він живе і трудиться у стінах альма-матер, на березі Неви-ріки. Он стіл, стільці… На стінах ного офорти… Зроблені не крадькома, а вільно… Портрет Ликери… Треба його до біса зняти!..

Вогонь заблимав — тягне з вікна холодним духом. Вітер подув, напевно, з півночі або зі сходу. Хоч груба є, та мало з неї толку. Коли мороз, вода у кварті шерхне, береться льодом… Хату свою збудує так, щоб завжди у ній було і тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочці… Настеле трав й ходитиме по них босоніж…

Підвівся, зняв кожуха й повісив — хай просохне. Тут швидко все стає вологим. Вільгість з'їдав навіть мармур. Будинки з нього, пам'ятники стають брудними, бурими, немов болото…

Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить… Ні, це остання буде його зима в столиці! Вдихне повітря рідного й ураз зміцніє, видужає. Он дід прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина. А я на волі!.. Був же ти кріпаком, солдатом… Тепер я знову вільний! Поставлю хату біля Дніпра, візьму якусь чорняву кирпу і заживу!..

Дістав зі столу відбиток свого портрета в шапці й оцім таки кожусі, підсунув ближче свічку зі свічником. Вдивлявся, і сум поймав стривожену, зболілу душу. Кажеш, що вже на вольній волі, а сам увесь — тяжка жура; торкнися — і бризнуть сльози… Зморшка межи бровами — мов борозна… Життя, вважай, минуло, а все довкіл, як і було: кріпаччина, самодержавство, панство… Про волю тільки маримо, ллємо тихенько сльози за бідним рідним краєм… Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..