Василь Шевчук - Терновий світ

— І що б я робив без тебе, друже!

— Береш на кпини?

— Я за тобою, справді, як за горою.

— Дякую…

— Це я тобі до смерті буду вдячний!

— Вдячність, як і туман, зникає, коли пригріє сонце…

— Та я, Михайло!..

— Вірю, — спинив його. — Тим паче, що ти — не ти, — поет-художник Тарас Шевченко, — а воля краю рідного, його душа…

— Михайле, я ж тебе просив… — скривився. — Не сотвори собі кумира!..

— Вважаєш, краще жити, немов худоба?

— Ні. Люди ми.

— А кажеш…

Посиділи якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди і мовив:

— Хіба ця свитка гріє, — кивнув на довгополий Тарасів одяг із домотканого сукна. — Вдягнув би ти кожуха.

— А малювать? Кожух цупкий, великий.

— Куди не кинь, усюди клин!.. — розвів руками скрушно і розсмішив Тараса своїм дитячим, геть безпорадним виглядом.

— Не потерпай, Михайле, — сказав, як міг, бадьоріше. — Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною — чуєш! — весною ми з тобою полетимо на Україну, збудуєм світлу хату і заживемо!..

В очах Михайла зблиснули зрадливі сльози. Він одвернувся, ніби їх засоромившись, а далі рушив до дверей.

— Трудися, — сказав незвично тихо. — А я піду знайду твого солдата…

Щось насторожувало в його словах і вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись. Якась невдача, певно… А може, хтось образив…

Не встиг підправить трохи сумний портрет, — що у кожусі й шапці, — як до майстерні, не поспитавши дозволу, ввійшов Василь, сиріч Василь Михайлович, оскільки час не оминув і Білозерського — колишнього студента, братчика і засланця.

— Добридень вам…

— Здоров, здоров, Василю! Бери стілець… Чи на дивані вмощуйся… Яким це вітром?

— Мимо якраз ішов… — зам'явся хтозна-чого. — Дай, думаю, зайду погляну…

— Що там, журнал складають?

— Вийде у січні перший номер.

— А не накриють, як рік тому?

— Дасть бог, минеться… Мовлять, ти занедужав…

— Хто це тобі сказав? Барі, напевно? Кашляю. Не первина!

— Звичайно… Хто не кашляє!.. Цей клімат нам…

— Весни діждусь і — споро на Україну! На сонці добре вигріюсь, нап'юсь з Дніпра… — поклав різець. — Пригадуєш той дивний вечір під Межигір'ям, як ми з тобою стрілися? Яка краса!.. Червоні трави, річка уся червона…

— Хіба таке забудеш! — повеселішав Василь Михайлович.

— А в Києві, коли збирались братчики!..

— Тс!.. У Петрозаводську [1] Місце заслання В. Білозерського ще холодніше… — приклав до вуст білястого тонкого пальця.

Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тоді, хто смажився в жарких пісках пустелі за те наївне братство…

— Ведмідь іздох, а ми ще, слава богу, живі й здорові, — мовив.

— Є ведмежата, батьку, і вся звірина зграя… Гадаєш, вони тобі забули «Сон»?

— Вийти б оце в Пасажі та прочитати! Га? — засміявся. — Ото було б!

— Було б усім, — сказав Василь похмуро. — Тим, хто читав, і тим, хто тільки слухав…

— А кажуть «вільна думка», «лібералізм»! Дискусії по всіх салонах!..

— У нас же, батьку, Азія. Балакай в межах усім дозволеного. А проступив — і ти вже «враг отечества», «преступник» і навіть «изверг рода человеческого».

— Коронний вислів Дубельта! Й тебе той цербер так називав?

— Для них, хто мислить, — изверг, разбойник, вор.

— Нещасна та держава, в якій бояться думки і слова правди… — тихо сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всі краї, народи і племена, що гибіють під кутим чоботом самодержавства.

— Мені пора, — підвівся Василь Михайлович. — В друкарню треба. Перше число журналу — його лице, його судьба.

— Хай буде вона щасливою в твого дитяти!

— Батьку, «Основа» — наша, спільна. Й найперш — твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике діло.

— Ну, ну… Василю… — зніяковів. Закашлявся навіть від хвилювання.

— Може, прислати лікаря? — стривожився Василь Михайлович. — Круневич, кажуть, знається на цих хворобах.

— Скажи, ласкав будь, Федорові, щоб зготував мені крутого чаю. З цілющих трав, яких мені привезено з-понад Дніпра; він знає…

Василь зітхнув і вийшов. Не попрощавшись, якось аж ніби боком. Що з ним таке сьогодні? Нічим його, здається, не переймеш, а тут… Торік журнал не дозволяли — один лиш він, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те — недолуге, інше — не пустить цензор… Скільки тих перешкод!.. А може, йому Барі наговорив страшного? Чогось же він, шановний доктор медицини, ховав під брови очі… Ет, панські штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять років!.. Тут холодно, і тут кислоти всякі, що необхідні йому для праці гравера, та це ж не плац, не муштра і не цинга; не та журба бездонна за всім далеким, рідним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий світ, де рівні всі…