Василь Шевчук - Терновий світ

— Хто це? — спитав Тарас у Помяловського. Той зморщив лоба, думаючи, й розвів руками.

Мабуть, так і зроблю, — зітхнув Тарас з удаваною покірністю. — Історію творять царі, а пишуть гузнолизи…

— А що це — гузнолизи?

— Щасливі вірнопіддані, допущені до їх величностей вдень і вночі…

— Григоровичу, — взяв Костомаров слово. — Сказати слід точніше… Ну-у, гузнолизи — це щось немов камерфур'єри, що при особі царствуючій…

— Панове, може, вип'ємо по чашці чаю з ромом? — підвівся біля Петрової ноги Микешин. Ховаючи лукавий усміх, він заходився ставити на стіл великий самовар, що пихкотів і сяяв, мов генерал.

Тарас підсів до столу. За ним мовчазно виплив із свого закута і Помяловський.

— Холод долать найкраще чаєм… — потер червоні руки. — І ромом, звісно…

— Істинно! — сказав Тарас. — У цьому ми всі однодумці. За чаєм вже сочилась бесіда про се, про те, й невдовзі їх лишилося в майстерні тільки троє. Якщо, звичайно, не рахувати царя Петра та генія його особи, що також мав стояти на постаменті пам'ятника. Від горна йшло приємне легке тепло, чай з ромом гріли душу, і Помяловський розм'як, примружив очі… Тарас же тільки дужче від того збуджувався. Сидів, пив чай, а в грудях скипала лють, притримана ще на пустому диспуті. Як можуть люди мислячі, мов барани, впиратися у стовп, молитися на кровопивців, деспотів, вважати їхню владу законною, і навіть більше, — посланою їм, дурням, з неба!..

— Пику собі наїло, вбралося в тонкі заморські сукна… — протяг, напевно, вголос, бо Помяловський ледь-ледь розплющив очі, а молодий господар дому, чи пак майстерні, спитав:

— Григоровичу, про кого ви?

— Стоїть мені перед очима й досі той царелюб…

— А-а, генерал од інфантерії!

— Тьху! Ти його запрошував чи сам прийшов?

— Запрошував. Він при дворі по пам'ятниках на першій лаві… Добре, що ти не став із ним на прю.

— Що далі «гузна» ми не пішли? А як мені кортіло втовкмачити йому в макітру, чого насправді варті всі вінценосні кати народу!.. — стиснув кулак до болю.

— Ви не праві в одному лиш, Григоровичу… — сказав на те Микешин. — Не можна так огульно… Були царі…

— Ні, не було! — схопився з місця, кинув на стіл срібляну ложечку. — Самодержавство, як форма влади, порочне вже в основі, воно розбещує, вироджує морально тих, хто вп'ється його смертельним трунком. Коли людина може робити все, що хоче, що забагнеться її слабкому розумові, вона втрачає духовні гальма, стає жорстоким звіром. Ні, навіть гірша звіра! Бо звір вбиває лиш на потребу, а самодержці…

— Може, ще вип'єм чаю? — спитав господар, взявши поспішно чашку. Ложка у ній дзвеніла дрібно.

— Не хочу, вже напився, — не міг Тарас спинитися. Проте притишив голос. — Ось твій Петро! — торкнувся пальцем гіпсової ноги царя. — Що він зробив великого?

— В Європу прорубав вікно.

— А на Вкраїні?..

— Політика! — розвів руками скульптор. — Хто дужчий, той і зверху.

— Принаймні це хоч чесно й одверто сказано, — змахнув зі столу крихти. — А то співають гімни, творять величні оди, в поемах славлять!.. Підло!.. Державін твій в литаври вдарив — «Ода на честь вошестя на престол…» Яка там ода! Плакати, волосся рвати треба, а не радіти!.. Пушкін і собі:

«Невы державнеє теченье…» А чим його загачено, болото це? Кістками, трупом отих людей, народу, яким немає місця в твоєму пам'ятнику Росії!.. Миколо, ти хоч скажи йому, — звернувся до Помяловського, який дивився на нього гарними, ледь-ледь пригаслими уже очима, — Чого ти усе мовчиш?

— Я слухаю… — озвався той. — Ніколи ще не чув, щоб так…

— Бояться, тремтять усі!.. А їм, царям-тиранам, того і треба тільки. Страх — їхня зброя і їхній щит! У кожному з «порфирородних» сидить Нерон, готовий спалити Рим і зґвалтувати матір!..

Передихнув, вбираючи грудьми повітря, і прочитав хтозна-чому нікому ще не читаний свій «царський» вірш, почавши із середини:

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо,

Без всякого лихого лиха,

Царя до ката поведуть!..

Впав на стілець, знеможений. Мов у тумані бачив своїх ще юних друзів, яким обом по двадцять п'ять. Микола щось говорив до нього, та він не чув. Михайло дививсь із страхом, трепетно, як діти в церкві дивляться на «Страшний суд»… Відчув у всьому тілі підступний дріж і звівся.

— Мені пора додому…

— Я проведу вас!.. — схопивсь Микешин — добрий його супутник у всіх вечірніх мандрах по Вавілону, сиріч Санкт-Петербургу.