Василь Шевчук - Терновий світ

Поклав офорт. Хай буде.

Коли народ в неволі, нема його синам веселості, веселі тільки підлі або дурні!..

Надворі вихрився сніг, шурхочучи в шибках вікна, й від того самотина здавалася ще безнадійнішою. Ні, в нього досить друзів, товаришів по творчості, по боротьбі за волю й долю, та в отакі хвилини нема з ким слова мовити, відчути поряд душу чиюсь живу. Колись, іще в казармі, в гурті солдат, як праглося йому такої самотини, віч-на-віч з думами, з папером, пензлями!.. Нині ж цей стан гнітить, холодить душу острахом. На старість літ він знову мов сирота, мов од гіллі одірваний…

Відомий, знаний, вславлений, і все ж самотній. Мабуть, людська душа не може отак, без пари, жити, в ній ще від дня народження тремтить жага кохання, продовження себе в дитині…

Узяв свічник і неквапом пішов до входу на антресолі, де мав маленьку спальню і кабінет, точніше — стіл з паперами. Чомусь сьогодні трудно скорялися йому спіральні сходи, й, коли осилив, важко упав-присів на ліжко й заплющив очі. Дихав, як після бігу. Свічка в його руці тремтіла, немов жива… Навпомацки приткнув її на столику біля графина… І раптом рвучко звівся. Це хтозна-що! Не дід же він столітній і не панок, розніжений на подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-ліпший аркуш, перо вмочив у каламар… Закашлявся і знову сів.

На стільчику біля стола… Солдатчину не полишив за Каспієм, привіз сюди з собою, в Санкт-Петербург… Нема давно Миколи — царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволяє йому писати та малювати й досі… Не дозволяє, а він писав, і пише, й писатиме!..

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам, царі?

Нащо вдалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!..

Перевернувся б у саркофазі, якби почув цю «оду» великий Тормоз. Всує! Царі лежать так само тихо, як і найменші, найупослідженіші у їхнім царстві… Добре. Він зараз спатиме. А вранці, хоч би й каміння з неба падало, до праці! Хто це гукнув у розпачі… Платон, здається… «Друзі, я втратив день!» Не знає, скільки зосталось днів у нього, а стільки ще не зроблено, а стільки ще сказати має світові!.. Боже, коли б йому осісти біля Дніпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'ї витьохкували, щоб рідні люди…

Сльози йому заслали очі.

Підняв холодну ковдру і тихо ліг.

Дмухнув на свічку.

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії…

Прокинувся і гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спіткнувся десь на останніх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осінній дощ чи мокрий сніг… Виходить служба з нього, немов дорожній зимовий холод у теплій добрій хаті! Три роки, як на волі, а й досі ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрі вловлював лише трубу чи ждав її появи із виру інших звуків. Трам-там… Ну й холодно! Коли-то Федір встане й протопить грубку… Напевно, ще й п'яти немає… Ні, било п'ять. Він спершу почув той дзвін, а потім грім барабана. Може, якби не бій курантів, дощ не збудив би…

Важко пішов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих років і тих країв далеких, з яких він ледве вирвався. Бувало, рано-вранці… А хай їм грець! Навіщо таке страхіття згадувати. Вперед дивитись треба, труди і дні свої звіряти із днем прийдешнім, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутніх веселих днів. Настануть же вони колись!..

Спускався вниз зі свічкою, і тінь його товклась за ним по сходах, немов мара.

Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Він чув його квапливі кроки по коридору і запитав:

— Що сталося? Здвигнув плечима:

— Просто прийшов провідати… А ти уже в трудах тяжких?

— І радісних! — поклав різець. — Нема нічого кращого від праці, що хвилює, що до душі.

— Охота гірш неволі, як кажуть…

— Правда, то щира правда!

— Ну, як ти тут? Не кашляєш?

— Та трохи є.

— Не мерзни. Лікар каже…

— Його б устами та пити мед, — нахмурився. — Цей храм мистецтв — льодовня…

— То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансіоном!

Довго Тарас мовчав. Не міг же він сказати, що вже самі ці стіни — благо, яким він снив не рік, не два за Каспієм, що домоглася для нього їх його свята заступниця і визволителька Анастасія Іванівна Толстая…

— Ат, якось тут перезимую, — махнув рукою байдуже. І засвітився: — А навесні, як тільки землю купить Варфоломій, майну в тепло, додому, на Україну!..

— Скажи принаймні Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Ні, ліпше сам з ним погомоню.