Татьяна Тиховская - Чому дзвенять цикади

— Сам спробуй, як такий розумний! — спересердя вигукнув Только.

Погляд Федора став важкий. Сказав тоном, від якого, здавалося, листя покрилися памороззю, а пташки впали на землю як мертві:

— Даю тобі тиждень. Як не добудешся до підвалу — повернеш всі гроші. З відсотками.

Якось за вечерею Вовчик звернувся до мами:

— Мамо, і навіщо ти цього гульвісу до нас підпускаєш?

Олена почервонила, але сину відповіла суворо:

— Як це: «підпускаю»? Інколи робить чоловічу роботу, майже задарма. Обідає хіба що. І стільки вже переробив по хаті. І льох хоче підчистити. То хіба це погано? У нас же нема кому чоловічу роботу робити!

Вовчик обурився:

— Як це нема? А я!

Оленка підтвердила примирливо:

— Добре, добре! Ти багато мені допомагаєш! А як виростеш — будь що зможеш полагодити. А поки що…

Вовчик перебив:

— Мамо, та він же бабій!

Оленка аж знітилася від несподіванки:

— А тобі це як відомо?

— По селу подейкують.

— Ото й не плескай язиком, як сам не знаєш!

Оленка не доїла, засмучена вийшла на двір. І не через те, що сказав Вовчик, а через те, що саме це їй спадало на думку й самій. Тільки вона будь-що намагалася відгонити цю думку.

Вовчик же ніяк не вгамовувався:

— А як узнаю напевно, ти його припиниш до нас пускати? Ну скажи, припиниш?

Відтоді Вовчик почав слідкувати за Тольком. Він й близько не здогадувався, куди приведе його оте слідкування!

Федір в черговий раз приїхав до села. Стрілися з Тольком на березі, подалі від чужих очей. Й не завважили, що за ними з-за кущів та високої трави спостерігав Вовчик.

Федір передав Толькові пачку радянських червонців:

— Це тобі преміальні. Добряче вправився. А казав, буде несила.

Толькова пика майже сяяла від задоволення:

— Вона вже погодилась, аби я їй підвал підремонтував.

Федір продовжував поблажливо:

— Молодець, молодець! То й добре. — Дістав і простягнув Толькові прямокутну коробку і щось схоже на металеву швабру з телескопічним руків’ям. — Візьми, це металошукач. Він тобі допоможе.

Только боязко, аби не розбити, взяв прилад до рук:

— Що воно за звір?

— Німець винайшов. Тільки що запатентував в Америці. От дивись.

Дістав з карману складний ніж і поклав його в траву. Відкрив коробку, надягнув навушники на Толька і заходився водити «шваброю» по траві над ножем.

Только мало не підскочив:

— Щось там пищить, аж вуха закладає!

Федір засміявся:

— Це через те, що надто близько. А ти ж в землі шукатимеш, то звук тихіший буде. Тільки як знайдеш — все до єдиної цяцьки — мені. Бо під землею знайду!

Только все ще не розумів:

— Та навіщо мені цей клопіт? Ти ж мені по закінченню чималеньку суму пообіцяв. З мене досить.

— То дивись мені! — В голосі Федора забриніла сталь. — Ну, по чарочці — і розбіглися. Аби нас разом ніхто не побачив.

Вовчик, що чув усю розмову, як вуж позадкував з кущів. Як вже відповз далеченько, то випростався і почав стрибати аби розім’яти м’язи. З обличчя не сходив розгублений вигляд.

Врешті він потряс головою як від ґедзя. Сказав до себе:

— Що ж це я побачив? Що? Нічого не розумію!

Наступні кілька днів Только провів у підвалі. Про людське око виніс нагору старі діжки. Укріпив, підремонтував. Далі наносив кілька цеглин — наче там десь треба стіну підперти.

Але насправді він методично обшукував металошукачем всі стіни приміщення. Досі безрезультатно.

Чергового разу під час безплідних пошуків Только пробурмотів сам до себе:

— Щось мені ця гра в скарбошукачів починає набридати. Як і сьогодні нічого не знайду, що тій вдовиці брехати? Вона, звісно, наївна, але геть не дурнувата!

Спересердя Только підніс металошукач до стелі. Випадково. Зовсім випадково. Датчик почав помітно пискати.

Только збуджено пробурмотів:

— Ось воно, є! Нарешті!

Почав гарячково копати над своєю головою.

Спочатку лишень сипалася земля. Потім показалося вузлувате коріння дерева.

Только не зупинявся, все копав, копав.

Раптом просто на голову Толька впала величезна груда землі разом із старою грушою. Серед землі — залишки іржавої лопати. Це скільки ж років вона там пролежала?!

Земля засипала Толька, потрапляючи за комір, в кишені, в роззявленого рота, в чоботи, утворюючи кругом ніг пухкі купки. І, нарешті, коли геть приглушила його відчайдушний крик про допомогу, засипала його повністю.

За столом одного з кабінетів районного відділку міліції сидів дільничний. Напроти нього — Олена.