Татьяна Тиховская - Чому дзвенять цикади

А Мишко був серйозний, замислений.

Врешті решт він озвався до Оленки:

— То, може залишитесь?

— Треба їхати, батьки старенькі, хворіють.

Мишко зітхнув:

— Шкода! Я б до вас приходив, з Вовчиком ходив гуляти.

— Та він вже дорослий, на той рік в школу. Сам гуляє. А ти вчись гарненько. Не сором брата. Надумав вже, куди підеш після школи?

Мишко відповів без ентузіазму:

— Мама хоче, аби я пішов на доктора.

Оленка хмикнула трохи скептично:

— Он як! А ти сам хочеш?

— Ні! Я вигляду крові боюся!

Оленка заспокоїла:

— Може, з часом звикнеш.

З вулиці почувся сигнал вантажівки. Оленка визирнула у вікно.

— Ото вже за нами. Час їхати.

Мишко відвернувся і захлюпав носом.

Оленка присоромила:

— Отакої! Це що за новина? А ну, капітане, припиніть розводити сирість!

Мишко відповів крізь сльози:

— Слухаю, адмірале!

До Олени в двір прийшла сусідка. В руках чомусь тримала купку одягу. Оленка глянула запитально. Сусідка не забарилась пояснити:

— Ти не знаєш, з якого дива в моїй кукурудзі Вовчик розвісив свою одіж? Дивись, це ж його труси, його футболка! Ось, сьомий номер на спині!

Олена приречено зітхнула, взяла одіж, запевнила:

— Давай-но сюди. Прийде додому — побалакаю, що це за чергова витівка у мого гульвіси.

Згодом у вікно Олена побачила сина. Йшов тихим шагом, не біг, не підстрибував, бо в нього нещодавно з ноги зняли гіпс.

Зайшов до хати і отетеріло втупився на стіл.

На ньому лежала його спортивна форма.

Олена сказала не те що б сердито — стомлено:

— Не поясниш мені, що це таке?

— Та форма. Спортивна.

— Це я й так бачу. А, скажи-но, що вона робила у сусідській кукурудзі?

— Так ти ж не саджала цього року кукурудзу!

— Це має мені що-небудь пояснити?

— У хлопців був чемпіонат з футболу…

— Добре. То й що?

— А я ж центральний нападник у команді…

— То й що з того? Не тягни!

— Без мене хлопці б продули…

У Олени майнула здогадка:

— Тільки не кажи, що ти пішов грати! В тебе ж ще кістка на нозі не зміцніла!

— Я добряче забинтував! І мені не було боляче! Ані трішечки!

Олені не було сил сперечатися. Вона відчинила двері аби йти на двір. Вовчик наостанок вигукнув:

— А форму я виправ! Вона чиста!

Як Олена з сином переїхали до Степового, Вовчик миттєво вписався в місцеву спільноту дітлахів.

В Миколаєві де його було гратися? Довгий коридор в гуртожитку, куди, хто мав, випускав своїх дітей. Не розігнатися! А на вулицю батьки не випускали.

Інша справа тут, в селі!

Для малого Вовчика сам двір був цілий всесвіт. Тут було ціле підземно царство — підвал. Тут була власна ділянка з городиною, яку можна було їсти прямо з землі. З краю ділянки, біля самого паркану росла груша. Не просто груша, а груша-патріарх, що кроною затуляла чи не півнеба. Вона мало що досі рясно родила, а ще й давала притулок і птахам, і дрібній живності, і комахам. А що Вовчик майже відразу знайшов собі друзів серед однолітків, то вони, бувало, цілий день сиділи на тій груші. Надумували якісь ігри. Або шукали гусінь й приколювали її шипом до дерева, наче списом. Або, як був сезон, об’їдалися тими грушами, доки шлунок не вимагав спуститися й бігти до вбиральні.

А згодом горизонти для Вовчика розширилися до розмірів всього села. І трохи до околиць. І розваги додалися. Де були ігри, а де й якась користь.

В сезон Вовчик по всіх ярах та байраках збирав терен, шипшину, бузину. Ще з хлопцями виливали ховрахів. Не тільки для забави. Був в селі шкіряник, що вичиняв хлопцям ховрашкові шкуринки. А тоді їх можна було здати. Якась копійчина.

Олена непомітно для самої себе перестала звертати увагу на виховання сина. Не через лінощі, ні! Через хворобу батька.

Чи то далася взнаки робота на уранових копальнях, чи то прокинулася якась дрімаюча ракова клітина, аби ж знати!

Спочатку Микола почав все частіше скаржитися на проблеми зі шлунком. Навіть колись там в лікарню звернувся. Зробив, що порадили: попив якісь ліки, травичку. Дієту сяку-таку витримував. А воно все гірше й гірше.

І коли вже лікарі направили його до області, було запізно. В нього виявили рак шлунку.

Смерть менш болісна ніж її очікування. Отож і родичам найважче не глядіти хворого, а чекати. Чекати неминучого кінця і спостерігати за стражданням близької людини, що її біль можна лише тимчасово вгамувати потужними ліками.

Микола став як скелет. Намагався ходити, та тільки-но підводився, через кілька кроків падав. Падав з гуркотом, важко. Наче оберемок хмизу. Їсти хотів, та не міг ковтнути більше за горобця.