Марина Гримич - Фріда

Збігнєв і далі посміхався. Але це був не той безтурботний сміх, як раніше. Він сміявся і водночас смикався.

— Ну що, хлопці, продули? — виклично заявив він, як на мене, аж надто нахабно.

„Що ти робиш, дурню? — подумав я. — Ти ж граєшся з вогнем! Зараз вони нас приріжуть!“

Головою я розумів, що живими нам звідси не вийти, хоч бажання вижити кричало — шукай вихід!

Урки вороже глипали на Збігнєва і перезиралися поміж собою.

Витримавши довгу паузу, від якої мені стало шалено моторошно, Збігнєв нарешті сказав уже діловим тоном:

— Давайте домовлятися!

На нього дивилися п'ять пар похмурих бандитських очей.

— Я Віддаю вам свій виграш. За умови… — Збігнєв знову зробив паузу —…якщо ви мені знайдете ось цього хлопця! — Він вийняв з кишені фотокартку Михайла.

— До Донбасу його звали Міша. Міша Хомич.

Гицелі перезирнулися. Коротун підійшов до Збігнєва, і вони вдарили по руках.

Коли ми вибралися нагору, світило яскраве пекуче сонце. Як з'ясувалося згодом, ми пробули під землею майже добу.

Я ще ніколи не почувався таким щасливим від усвідомлення того, що живий.

Нас поклали спати в одному з місцевих жахливих бараків, а рівно за добу привели змученого, хворого, аж чорного, чоловіка, який виявився братом моєї дружини…

Коли ми їхали додому, я дивився на Збігнєва: його очі були криваво-червоні, в них луснули судини; під очима набрякли мішки, а праву кисть спазмувало. Він нерухомо сидів на нижній полиці, утупившись кривавими очима в гнітючий териконовий пейзаж, що пропливав за вікном, і гладив лівою рукою спазмовану праву. Це вже не був чоловік років двадцяти п'яти-двадцяти восьми. Переді мною сидів хворий дід. Про що він думав? Я так і не наважився в нього спитати…

…Ірина-Фріда відклала щоденник Федора Соболєва і знову надовго замислилася. А потім взяла до рук листочки зі шкільного зошита, що лежали в старій теці з мотузочками, в яких колись школярі носили шкільні зошити.

Радянський Союз — багатонаціональна держава, в ній живе багато народів, і всі вони дуже дружні. Чого бракує одному народові — є в іншого, і навпаки. Так вони й допомагають один одному. А разом будують наше світле майбутнє — комунізм.

Наприклад, наш дім по вулиці Торговій якраз і є таким маленьким багатонаціональним Радянським Союзом. У ньому живуть росіянин Соболєв, українка — його жінка тьотя Аня, ми — вірмени Варданяни, поляки Жевуські, євреї, яких найбільше — Мойсей Давидович Шнеєрзон і його жінка Беба, а от син Мойсея Давидовича, Дмитро Мусійович Шостак, та його жінка Дуся, здається, українці, а ще Берта Соломонівна Кац і сім'я Альперовичів, теж євреї, дядько Промокашка (не знаю, хто він за національністю, здається, він її не має). Справжній інтернаціонал.

Хоч за національністю я вірменин, але моя сім'я не живе у Вірменії. Я не знаю вірменської мови, а мої батьки пам`ятають лише окремі слова. Мій батько виріс у Львові, на Вірменській вулиці, отже, він вірменський поляк, або ж польський вірменин.

Якось я почув від свого дідуся одну легенду. Думаю, що вона якраз про дружбу різних народів, про те, що представники різних народів шукають одне в одного те, чого їм бракує. Ось ця легенда.

Вірмени — один із найдавніших народів світу. Навіть у найпершій книзі людства Біблії йдеться про гору Арарат. На ній жив мудрий народ. Якось Бог сказав: „Вірмени, ви живете на горі Арарат! Подивіться в долину! Там живуть нерозумні народи! Одні сіють пшеницю і їдять лише її, а інші розводять худобу і їдять тільки м`ясо. І ненавидять вони одне одного: землероби називають скотарів кровопивцями, а ті їх — гноярами. І немає миру поміж ними. І вбивають вони одне одного, і немає тій війні кінця-краю. Ідіть, вірмени, вниз і помиріть їх!“ От зібралися вірмени і пішли, як наказав їм Бог. Приходять вірмени до землеробів і кажуть: „Позичте нам зерна, а ми віддамо вам борг теплою шкірою“. Тоді приходять до скотарів і кажуть: „Скуштуйте цього запашного хліба, це і їжа, й ліки водночас. Міняймося: хліб на шкіру вбитої худоби“. З тих часів і ходить торговий народ вірмени по світу, будує міста і мирить через торгівлю землеробів і скотарів».