Марина Гримич - Фріда

Ірина зупинилася, сіла на сходинку і дістала з торбинки мобільник.

«Кого ж набрати?.. А, робитиму все навмання. Покладуся на долю».

Клац-клац: пішов гудок… «Цікаво, кому дзвоню?»

Ірина не здивувалася, коли на екрані висвітилося: «Маджарян». Сигнал був довгий, безкінечний… Маджарян не чув дзвінка або не хотів з нею розмовляти.

Ірина присіла на сходинку і написала SMS-ку:

— Маджарян, Маджарян, улыбнитесь,

Ведь улыбка — это флаг корабля!…

Вона завжди наспівувала цю пісеньку, коли в нього зривався великий контракт або зав'язувалася затяжна війна з черговою дружиною.

«Повідомлення відправлено».

І за кілька секунд — «повідомлення доставлено».

Треба почекати ще кілька хвилин. Вона затамувала подих. Нагорі сопів юродивий Юра.

Вона тримала в руках маленького механічного хлопчика, від якого залежало, чи пустять її у чужий простір, чи визнають її за свою…

І ось… заморгав екран, заверещав Моцарт, і висвітилося: «приватний номер…», тобто зашифрований, або ж, іншими словами, не треба тобі всього знати, але можеш іти вперед!

«Все. Дорогу розблоковано».

Ірина піднялася зі сходинки, поскакала вниз і вже за кілька секунд стояла на землі.

— Юро, ти не боїшся? — спитала вона юродивого.

— Юра не боїсся! — заперечно похитав головою той.

Ірина освітила ліхтариком те місце, куди потрапила. Це був невеличкий майданчик, від якого радіально відходили чотири коридори.

«Берто Соломонівно! Це теж хитрість для непроханих гостей?» — подумки звернулася вона до Фрідиної бабусі.

«Що, навмання йти чи як?»

Ох, як вона цього не любила! Ходити навмання — ознака непрофесійності. Вона хотіла бути впевненою, що чинить обдумано, за логікою, хай навіть за логікою міфологічного простору й часу. Але й ця логіка мусить бути стрункою, а отже, правильною.

Ірина водила ліхтариком, освітлюючи чотири тунелі, намагаючись пригадати чи бодай здогадатися, який обрати.

Ззаду почулося Юрине сопіння:

— Юра знає! Юра знає! — радісно заскиглив він, ошкіривши нижню щелепу, і показав рукою в напрямку одного з коридорів.

Ірина ще вагалася: зв'язатися з божевільним — халепи не минути. Однак у Юриних очах і жестах було стільки впевненості, що вона піддалася на його вмовляння:

— Гаразд, веди! — погодилася вона.

Юра аж підстрибнув з радощів, що прислужився Ірині в такий спосіб, і, брикаючись, немов лоша, побіг уперед. Ірина про всяк випадок не поспішала, озиралася, немов зважуючи своє рішення, проте дуже скоро перестала нервуватися, бо побачила магічні двері з черепом та перехрещеними кістками. «Щитовая. Не влезай — убьет!»

Ірина витягла сигарету і затяглася. Серце в грудях шалено калатало. Цієї миті їй здавалося, що вона наблизилася до ключового моменту свого життя.

«Що за дурниця! Який у біса „ключовий момент“»?

Чому вона, Ірина, мусить стояти тут, у старому підвалі, і уявляти собі, що зараз кардинально зміниться її життя? Її розмірене, ретельно сплановане, чітке й розважливе життя, де навіть ризик добре прорахований…

Вона докурила сигарету, кинула недокурок під ноги, затоптала і прискіпливо оглянула в променях ліхтарика навісний замок.

Так. Ключа немає. Та навіть якби у неї був ключ, навряд чи він би тепер допоміг, — настільки заіржавів замок.

Вона озирнулася навкруги — з одного боку від стіни відвалилося кілька каменюк. Ірина підняла одну.

«Добротне підземелля. Камінь, як у старовинній пивниці. Під ногами — бруківка. Середньовіччя, та й годі… А камінь… Ідеальний камінь… Гострий… Безжальний… Агресивний…»

Щось адреналінове було в цьому камені. Вона дивилася на нього і відчувала, як у голові пульсує кров…

«Ідеальний камінь… Просто ідеальний…»

— На! — віддала вона ліхтарика Юрі. — Присвіти сюди, — і вказала Юрі на замок.

Юра більше не посміхався своєю дурнуватою посмішкою, він згорбився і наїжачився.

— Боїшся? — посміхнулася Ірина.

— Юра боїсся! — заскиглив той.

— А чого тут боятися! — крикнула вона, щоб підбадьоритися, і водночас замахнулася каменюкою, аби щосили вдарити по замку.

І цієї миті в її руку вчепився гострими нігтями Юра. Він упав на коліна, обняв за ноги мертвою хваткою божевільного і розпачливо заридав, пускаючи бульки з носа і піну з рота:

— Фріда! Нинада!.. Нинада!.. Нинада Юру бити!.. Нинада Юру бити!… Юрі буде голова боліти!…

Ірина завмерла. Її голову пронизав гострий біль, неначе в неї щойно влучили гострою каменюкою. Вона випустила камінь і схопилася за голову.