Софі Перино - Дочка Медічі

Під час того, як прохання зриваються з вуст, мене охоплює надзвичайний спокій. Я гортаю сторінки, присвячені нічним молитвам. Якщо потрібна нагода молитися Пресвятій Діві за тих, хто помирає, за всіх, для кого незабаром настане вічна ніч, ця нагода випала саме зараз. Коли двері відчиняються, я заглиблена в молитву.

— Маргарито.

Я піднімаю очі — мати пильно дивиться на мене. Потім вона схвально киває так, ніби все розуміє. Це мовчазне схвалення зігріває мене. Вона підходить і заглядає в мою відкриту книгу.

— Спати. Так, я маю трохи поспати. Кастелан наполягає.

— Якщо моя допомога не потрібна вашій величності, я молитимусь далі.

— Залишайтеся тут: ви на своєму місці.

Поки триває хвороба Генріха, а я цілими днями сиджу в передпокої, у мене було чимало можливостей спостерігати за режимом лікування. Зазвичай лікар іде з його апартаментів після останнього кровопускання, залишаючи Генріха під наглядом колишньої няньки короля. Вона здорова, але немолода жінка. Я припускаю, що, провівши достатньо годин у тихій опочивальні, вона засинає біля узголів’я. Кастелан виходить, кивнувши головою в той бік, де я стою на колінах. Починається моє чергування.

Час спливає повільно. Моє нетерпіння, що є помилкою, заважає мені всім єством поринути в молитву. Мені сумно, що в таку важливу мить, коли від мого душевного стану багато що залежить, мені не вдається зосередитися. Свічі в кімнаті догоріли. Я вже не можу читати мій часослов. Настала вирішальна мить.

Піднятися з колін — неабияка втіха, адже ноги не слухаються мене. Чи не тому вони тремтять? Намагаючись ступати тихо, я підходжу до дверей опочивальні Генріха. Вони відчинені, і я дякую Богу, що петлі не риплять. Я прослизаю всередину. Все так, як я і передбачала: нянька спить у своєму кріслі.

Генріх лежить тихо, його гарне обличчя спокійне, тіло нерухоме, немов у небіжчика. Наблизившись до нього, я підношу руку до його вуст і відчуваю його подих. Переконавшись, що він живий, я полегшено зітхаю. Мабуть, Генріх реагує на мій рух, адже тривожно перевертається і приглушено стогне; здається, кожен рух завдає йому болю. Нянька ворушиться, але не розплющує очей. Відкинувши ковдри, я забираюсь до нього в ліжко. Я лягаю поряд, пригортаюсь до нього всім тілом і ніжно обвиваю його рукою, сподіваючись, що лихоманка таємничим чином перейде на мене. Здається, від цієї лихоманки мої руки геть холодні, тому що мій брат знову стогне і конвульсивно тремтить.

— Генріху,— шепочу я,— це Марго.

Почувши мій голос, він розслабляється, але потім знову починає безупинно тремтіти. Я тихесенько наспівую, притулившись губами до його потилиці. Мелодія набуває форми. Це колискова. Невже вона така ж давня, як і наше дитинство у Вінсені? Тремтіння припиняється.

Тепло його тіла у моїх обіймах, хоча й викликане лихоманкою, заспокоює мене. Повіки наливаються свинцем. Я силкуюся співати далі. Коли я вже не можу, розумію, що мене зморив сон. Я міцніше пригортаюсь обличчям до потилиці брата і кажу йому, що люблю його і сумуватиму за ним. Моя остання думка — про небеса. Чи там тихо, наче в могилі, чи постійно лунає музика? Мені подобається музика.

— Що тут відбувається ? — суворий голос кричить зовсім поряд. Вирвана з тепла, я падаю на щось тверде.

Я померла? Якщо так, я, мабуть, потрапила до чистилища, адже важко уявити, що на небесах можна так забитися.

Поки мене штовхають уперед і я намагаюся підвестися, мої очі розплющуються. Це рука матері. Насправді вона вчепилася в мене обома руками. Її обличчя похмуре й смертельно-бліде. Нянька теж прокинулася, вона стоїть біля ліжка, притиснувши руку до чола Генріха. Але одного наказового жесту матері достатньо, аби вона втекла.

Мати гнівно трясе мене.

— Маргарито, що ви робили в ліжку вашого брата?

Я коливаюся, і вона трясе мене ще дужче. Я вражена її відвертою люттю.

— Я так сильно люблю його,— випалюю я.— Я просила Бога врятувати його й натомість забрати моє життя, якщо потрібна жертва.

У грудях все обривається. Невже я порушила угоду, промовивши це вголос? Якщо так, я зазнала жахливої поразки.

— Дурепа! — мати дає мені ляпаса, вивернувши мою шию і змусивши відступити на крок назад. Сповнена злості, вона з відразою хитає головою.— Невже ви справді вірите, що Господь торгуватиметься з вами?

Вона запитує це так, що мої розчервонілі щоки палають ще яскравіше. Чому, дивуюсь я, мені має бути соромно за мої добрі наміри?

Вона примружує очі. Я не пам’ятаю її такою розгніваною, принаймні, я не пам’ятаю її такою розгніваною на мене.