Софі Перино - Дочка Медічі

— Але вона мені потрібна,— голос Генріха хриплий, але впевнений.

Я ігнорую лейб-медика.

— Я вам потрібна, і ось я тут,— кажу я, посуваючи стілець до узголів’я і стискаючи його руку.

Кастелан хитає головою, але мовчить. Після кровопускання Генріх позіхає. Я хочу піти, проте, вирвати руку не можу — так міцно він стискає її уві сні. Я намагаюсь умоститися комфортніше.

— Ні!

Цей вигук розвіює мою незручну дрімоту. Я розплющую очі. Кімната занурена в напівтемряву. З іншого боку ліжка стоїть мати з Кастеланом. Бажаючи залишитися й послухати розмову, я знову заплющую очі.

— Ваша величносте,— урочисто лунає низький голос Кастелана.— Жар дуже сильний, і це небезпечно. Подивіться, як він пітніє і тремтить. Я підозрюю малярію.

Малярія. Ця хвороба поширена там, де тепло і волого, а у Байонні — з її річками та болотами — саме такий клімат. Ах, Боже мій, ну чому ж це не просто застуда?

Я чекаю реакції матері. Але панує тиша. Глибока тиша. Коли, зрештою, вона починає говорити, її голос здається дуже хриплим, нагадуючи мені інтонації брата, з якими він просив мене залишитися з ним.

— Наскільки це серйозно?

— Ваша величність знає, що на ранній стадії це неможливо визначити. Мені навіть не відомо, про яку малярію йдеться, доки ми не з’ясуємо тип лихоманки. Сподіваємось, випадок не надто серйозний.

— Чому?

— Ваша величносте?

— Чому Господь мене випробовує?

Кастелан витримує паузу. Я співчуваю йому: як відповідати на таке запитання? Потім він кашляє.

— Ваша величносте, я застосую всю мою майстерність. Не впадайте у відчай. Принц сильний...

— Я не дурна, пане Кастелан. Починаючи від близнюків, яких я втратила, і закінчуючи королем з його постійними хвилюючими проблемами з диханням,— як не дивно, голос матері стає впевненішим у міру того, як вона визнає страшну правду.— Єдина здорова дитина з усіх моїх дітей — це принцеса Маргарита.

Я відчуваю певну гордість, хоча нічого не зробила для отримання мого загалом непоганого здоров’я. Можливо, її слова мене тішать, тому що, крім моєї краси, яка теж є подарунком від Бога, а не результатом тяжкої праці, мене рідко хвалять за щось.

— Тоді вам пощастило.

Мати пронизливо сміється.

— Ви називаєте це щастям? Сини слабкі, а донька здорова і сповнена сил? Я бачу в цьому не щастя, а лише прокляття. Я вже поховала одного сина. Я маю не так уже й багато синів, аби поховати ще одного. Донькою я могла би пожертвувати. Робіть усе, що у ваших силах, Кастелан, і навіть більше.

Гіркий клубок підступає мені до горла, і я заплющую очі міцніше. Якби ж я була далеко звідси і не чула слів матері. Якби ж це я захворіла, а не Генріх. Але моє найпалкіше бажання — аби моє життя мало таке ж значення для оточуючих, як і життя Генріха — для матері, для королівства, для будь-кого.

По шести днях ми дізнаємося діагноз Генріха — триденна лихоманка. Я чую, як він кричить у гарячці, поки я сиджу в передпокої. Кожен третій день він страждає від лихоманки. Розпочинається третій цикл, і Кастелан чекає на покращення його стану. Натомість жар підсилився настільки, що вранці з моїм братом стався жахливий напад. Я чую, як мати вигукує накази тим, хто тримає його, аби він не завдав собі шкоди. І мене охоплює страх, якого я ніколи не знала.

Мати майже не виходить із апартаментів Генріха, їй було важко залишати його для виконання своїх обов’язків під час зустрічей з іспанцями, але, зрештою, вони поїхали. Цього дня Генріх кличе мене. Він стільки разів вимовив моє ім’я, що я збилася з рахунку. Проте я мушу чекати, доки двері не відчиняться і мати не запросить мене, але цього не трапляється.

Єдине, що може позбавити мене страху і безпорадності,— молитовник. Я прошу принести мені лавку для молитви й часослов. Улаштувавшись біля дверей до опочивальні Генріха, я маю надію, що Господь краще прислухається до моїх благань, коли зовсім поряд лунають крики брата. Я починаю з Літанії до всіх Святих. Розглядаючи обличчя мучеників, я відчуваю, як сльози заливають мені очі. Мій замутнений погляд звертається до святої Агнеси, яка чинила мужній опір усім переслідувачам і будь-яким спокусам. Вона покровителька всіх молодих жінок, які зберігають цноту,— вона має допомогти мені. Поки я вивчаю її миле обличчя, у голові крутиться одна-єдина думка — я і тільки я можу врятувати Генріха. Не молитвами, а жертвою. Я мушу щось запропонувати.

Отець наш небесний, стільки благословенних святих віддали своє життя в ім’я вашої церкви. Вони вшановані християнами скрізь і відзначені вами за їхні жертви. Певно, померти заради родини — теж шляхетний вчинок. Прийміть моє життя замість життя брата. Королівський дім Валуа потребує трьох живих синів. Доньками можна пожертвувати; мабуть, ви чули, як її величність висловилася з цього приводу ,— так само чітко, як чула це я.