Софі Перино - Дочка Медічі

енріх уривається до кімнати.

— Герцог Альба дістався Іспанських Нідерландів! — заявляє він.

Усі присутні фрейліни одночасно висловлюють задоволення. Звісно, я теж радію: мене тішить, що іспанці не вторглися на французькі території. До того ж, я сподіваюся, що принца дона Карлоса ударить грець. Я чула, він хотів керувати військом короля Іспанії, і йому справді це обіцяли, але, зрештою, призначення отримав Альба разом із посадою губернатора. Минуло більше двох років відтоді, як я бачилася з принцом Астурійським, але я не забула його зневагу.

Я замислююсь, і Генріх легенько штовхає мене. Він прагне моєї уваги, і він її матиме, адже гідний цього значно більше за іспанського принца. Він осередок мого світу.

— Її величність молиться, дякуючи Богу на колінах,— він так ретельно зображує серйозність, що я здогадуюсь: ось-ось почую дещо приємне.— Після чого (він робить паузу задля більшого ефекту) вона накаже стріляти глиняними кульками,— його усмішку вже не можливо приховати.— Ви знаєте, що це означає.

Авжеж, знаю.

— Полювання! Ми їдемо на полювання! — співуче промовляючи ці слова, я пританцьовую і, зрештою, оповиваю руками шию Генріха. Фрейліни сміються і плескають у долоні.

Підхопивши мене, мій брат кружляє мене.

— Щонайменше на місяць! Я вимагатиму вепра на день народження,— здійнявши руку, аби обірвати заперечення, що крутиться в мене на язиці, він додає: — І я вимагатиму, аби вам дозволили супроводжувати нас на полюванні.

— Її величність ніколи не дозволить.

М’язи на спині Генріха напружуються у відповідь на цей виклик.

— Дозволить. І погодиться поїхати з нами. Невже ви відмовите мені в тому, що моє серце бажає на день народження?

— Я ніколи і ні в чому не можу вам відмовити.

— Мати теж, і вам це відомо. До того ж, ми вирушаємо до Монсо. Цей палац завжди її розчулює, адже нагадує про батька. Не далі, як сьогодні вранці, вона відзначила, наскільки схожим я став на нього.

Я думаю про єдиний портрет, на якому бачила батька молодим,— той, де Клуе зобразив його верхи на білому коні. Генріх успадкував батьківський ніс і рот. Але темні очі Генріха й розкішне темне волосся надають йому більшої привабливості.

— Анжу, ви набагато гарніші.

Таке звертання — наш приватний жарт. Торік Генріх отримав титул герцога Анжуйського, й відтоді з одержимістю наполягає, аби його називали «Анжу», хоча я не можу сказати, чому «Анжу» подобається йому значно більше за «Орлеанського». Я й досі трохи кепкую з нього через таке марнославство.

— Великий Боже, найвродливіша жінка королівства вважає мене гарним,— Генріх переплітає наші руки.— Підлещуватися до мене — мудре політичне рішення, Марго. Якщо її величність заборонить жінкам супроводжувати мене під час полювання на вепра, я буду змушений обрати іншу розвагу. Ні за що в світі я не поїду на полювання без вас.

— Це герцог де Гіз? — запитую я Шарлотту.

Ми перебуваємо у гроті Монсо, спостерігаючи, як Анжу з легкістю перемагає інших чоловіків у грі «пел-мел».

— Де?

Нахилившись уперед, я вказую туди, де закінчуються фантастичні декорації пана де Л’Орме,— штучні скелі, які виглядають, немов природні, переходять у пласку галявину, залиту яскравим осіннім сонцем. На вході до гроту завмер юнак: його силует наполовину освітлений, наполовину прихований тінню. Мені здається, він міг би бути старшим братом герцога де Гіза, якби його світлість мала брата, тому що він значно вищий, ніж був герцог, коли ми бачилися востаннє.

— Боже! Гадаю, це він.

— Знати, що він повернувся з Австрії, і бачити на власні очі — дещо різні речі, чи не так, пані? — Генрієтта дарує нам одну зі своїх хитрих усмішок.— Погляньте, як дивиться на нього моя сестра. Її чоловік має бути пильним — інакше йому знову наставлять роги.

Я шукаю очима принцесу де Порсіані, бачу, що вона відійшла досить далеко від двору, повністю розвернувшись у тому напрямку, на який я щойно вказала.

— Жах! — шепоче Шарлотта.— Вона надто стара для нього.

— Розумію,— відповідає Генрієтта.— Але ж ви не старі для нього. Можливо, треба попередити барона де Сов. Бідолашному загрожують роги, а він одружений менше півроку.