Софі Перино - Дочка Медічі

— Якби на молитви справді відповідали, невже ви гадаєте, що ваш батько був би мертвим? — запитання падає на мою голову, немов блискавка.— Невже ваш брат, король Франциск, лежав би холодним у могилі? Бог не відгукнувся на мої молитви. Чому ж він має прислухатися до ваших?

Я не знаходжу відповіді.

— Віра — це добре, Маргарито,— інтонація, з якою вона це промовляє, суперечить її словам,— але ви вже не маленька дівчинка, тож маєте врівноважити віру розумом і здоровим глуздом. Лише уявіть, якби хтось побачив вас замість мене. Що б вони подумали? Що і з ким вони могли би обговорювати? Принц Астурійський не одружиться з вами...

Отже, вона знає. Єдине, що може змусити мене почуватись ще гірше в цю мить і підсилити мою відразу. Моє приниження абсолютне.

— Невже ви хочете, аби вас вважали непридатною до шлюбу через непристойну поведінку?

Я не розумію. Можливо, мої дії були нерозумними, а моя віра — дитячою (хоча я так не думаю); навіть якби я була геть дурною, навіть божевільною, моя приналежність до королівської родини — достатня підстава для шлюбу. Дон Карлос — переконливий доказ цього. Він божевільний, але може дозволити собі відштовхнути мене і бути певним, що знайде іншу принцесу.

— Невже ви хочете дати привід для чуток, що у дванадцять років ви розпусниця і, що найжахливіше, грішите з власним братом?

Милостивий Боже, як могла мати подумати про таке? Як могла уявити, що моя поведінка, яка пояснюється найчистішою любов’ю і бажанням урятувати брата від страждань, викликана гріховними думками? У якому збоченому, дикому розумі могла народитися думка звинуватити мене в розпусті через те, що я лежала в одному ліжку з братом? Я нажахана. Я хочу сказати їй, що такими припущеннями вона принижує нас обох. Але, звичайно, мені бракує сміливості.

Я мовчу, а мати здіймає руки.

— Розмову закінчено. Я втомилася і не хочу витрачати ані слова на вашу дурість. Повертайтеся до ваших апартаментів. Нікому не розповідайте про те, що сталося. І дозвольте мені бути відвертою: якщо це повториться, ваша подорож дійде кінця, і вас відішлють до Вінсена, де ви приєднаєтеся до вашого брата Франциска.

Мені не дозволено заходити до апартаментів Генріха, доки не оголошують, що він поза небезпекою, не пускають навіть на чергування в передпокої. У день, коли я нарешті отримую дозвіл, Генріх сидить у тій самій позі, що й на початку хвороби, спираючись на безліч подушок. Він простягає до мене обидві руки і, коли я нахиляюся обійняти його, цілує мене спершу в одну, а потім в іншу щоку.

— Можете йти,— каже він няньці Карла. Вона не рушить із місця.— Ви чуєте мене, жінко?

Наказовий тон Генріха мені подобається. Він справді одужує. Це справляє бажаний ефект і на няньку, яка тікає з кімнати.

— Ви не виглядаєте щасливою,— зауважує брат.

— О, я щаслива, що ви поза небезпекою! Я так хвилювалася за вас.

— Не сумніваюсь,— він стискає мою руку.— Ви співали для мене.

Він пам’ятає! Агресивна реакція матері на мою поведінку, яка турбувала мене весь цей час, раптом здається не такою вже й важливою.

— Я співала для вас.

— І тримали мене в обіймах. Потім ви пішли. Я так жадав вашого повернення! Я прохав матір, але вона була невблаганна. Вона гнівається на вас. Чому?

Я не можу сказати, що мати гнівається через те, що я була з ним у ліжку. Тож я пропоную найпростішу відповідь.

— Дон Карлос сказав, що я не влаштовую його як наречена, навіть якщо його батько бажатиме нашого шлюбу. Я підвела матір і підвела його величність.

Генріх стискає мою руку міцніше. Його спотворене люттю обличчя відчутно більше схоже на материнське, ніж у тих випадках, коли виражає інші емоції. Проте ця лють не лякає мене і не завдає мені шкоди: вона тішить мене, адже я знаю, що вона спрямована на тих, хто виявив до мене зневагу.

— До біса принца Астурійського! До біса всіх іспанців! — вигукує він.— Вони образили двох найшляхетніших жінок французького двору.

Я плачу: мене тішить не лише його одужання, я вражена силою його почуттів. Ніхто не любить мене більше за нього.

Обличчя Генріха стає ніжним. Лівою рукою він піднімає мене за підборіддя, пестить його, витирає сльози.

— Навіщо вам турбуватися, отримавши відмову від чоловіка, чия голова геть дірява після трепанації? Ви — моя принцеса, а не його, і, якою б важливою не була корона Іспанії, я не відпущу вас так далеко. Навіть заради задоволення матері.