Софі Перино - Дочка Медічі

Шарлотта, яка так довго чекала весілля, вийшла заміж цієї весни за Симона де Фіц — колишнього секретаря короля, а нині — державного секретаря. Він не був чоловіком її мрії, і вона пролила чимало сліз, справедливо вважаючи, що цей пан не гідний її. Попри те, що він барон, Фіц придбав землі й титул у єпископа Монпельє менше п’яти років тому, а за походженням він селянський син.

— Ні, не загрожують,— мовить Шарлотта.— Гіз не для мене. Не тому, що я боюся барона, а тому, що знаю свій обов’язок керівниці королівського гардеробу і першої фрейліни,— моя подруга елегантно складає руки навхрест, на якусь мить суворо стискає губи. Потім, припинивши гру, вона диявольськи усміхається.— Я наставлю роги моєму чоловікові лише з тими кандидатами, яких обере її величність.

Ми весело регочемо втрьох.

Перевівши дух, я кажу:

— Генрієтто, герцог заслуговує на щось краще за малюнок у часослові вашої сестри, на якому його зобразять розіп’ятим на хресті.

Принцеса має дивну звичку малювати саме такі портрети своїх коханців. Усі придворні фрейліни знають про це, і байдуже, що її чоловік демонстративно ігнорує чутки.

— Справді? — Генрієтта кидає на мене пронизливий погляд.— Невже ви зацікавлені у ньому?

— А чом би й ні?

Озирнувшись, я спостерігаю, як герцог займає місце серед людей короля, і Карл вітається з ним. Безперечно, Гіз набагато гарніший, ніж тоді, коли вирушив воювати з турками, і тепер, коли він усміхається у відповідь на слова короля, його обличчя жвавішає і виглядає ще привабливіше. Поки я витріщаюся на нього — мушу визнати, що я таки витріщаюся,— герцог несподівано відводить очі, і наші погляди зустрічаються. Я відчуваю тремтіння у грудях. Він трохи нахиляє голову так, неначе вивчає мене і намагається вгадати мої думки. Бурхливі овації переривають цей обмін поглядами. Гру закінчено. Анжу переміг усіх. Мої супутниці підводяться, і обличчя та постать герцога губляться в морі спідниць. Коли я теж підводжуся і знову дивлюся в його бік, його вже немає.

Мене охоплює певне розчарування, але це почуття зникає, коли Генріх перестрибує низьку стіну, що відділяє гральний майданчик від гроту, і мчить до мене.

— Ось і переможець дня,— я присідаю у неглибокому реверансі.

— Не треба докладати особливих зусиль, аби перемогти таких суперників. Дякувати Богу, приїхав Гіз. Нарешті ми матимемо пристойний теніс.

Отже, Генріх помітив герцога. Нічого дивного: мій брат успадкував гострий зір матері.

— Ходімо зі мною,— він простягає руку в очікувальному жесті.— Я маю ідею, як привернути до нас погляди всіх придворних на завтрашньому балі й змусити матір пишатися нами.

Я дозволяю йому повести мене крізь натовп і перетнути галявину в напрямку до саду.

— Учора вночі я бачив це уві сні,— каже Анжу, озираючись через плече, щоб переконатися, що ніхто з придворних нас не чує.— Ми маємо зіграти Артеміду та Аполлона.

— Але, Генріху, мені вже пошили вбрання. Як вам відомо, я граю роль Терпсіхори. Що робитимуть інші вісім муз, якщо я їх покину?

— Яке мені діло до інших муз? І чому ви так переймаєтесь? Наше перебування в Монсо присвячене спорту. Ми щодня ідемо на полювання. Чому б тоді нам не зіграти близнюків — найкращу пару лучників серед богів. Хіба ви не казали мені якось уранці, що полюбляєте полювання навіть більше за бали?

— Так, але...

— Але нічого. Хіба ж ми не брат і сестра, як Артеміда з Аполлоном? Кого з братів і сестер, окрім нас, можна назвати найбільш відданими честі матері? Лише цю пару з давньогрецького міфу. Така аналогія потішить королеву — аби вона напевно її помітила, я написав короткий вірш про історію Ніоби.

— І вбивством чиїх нащадків погрожуватимемо ми?

— О, я писав у загальних рисах — жодних натяків на політику,— він відмахується від мого запитання, немов від мухи.— Я просто хочу дати зрозуміти всім: з боку будь-якої родини надзвичайно нерозумно вважати себе рівнею королівському дому Валуа.

Я здіймаю руки, адже зазнала відвертої поразки. Надто приємне видовище — ми з братом стоїмо пліч-о-пліч і висловлюємо відданість матері. Я піддаюся спокусі.

— Якщо ви роздобудете золоті луки, я подбаю, аби нам пошили схожі туніки.

— Чудово. Ви маєте надіти вашу нову золоту перуку з кучерями у грецькому стилі.

Зазвичай я заперечила б, оскільки мені надто жарко носити перуку. Але, згадавши обличчя герцога де Гіза, я замовкаю. Можливо, варто принести маленьку жертву заради краси. Усі кажуть, що світле волосся підкреслює колір моїх очей і пасує до моєї блідої шкіри.