Софі Перино - Дочка Медічі

Він прибирає руку з моєї ноги й відхиляється на спинку стільця. Поки я з жахом дивлюся на нього, величезна крапля води падає йому на щоку. На якусь божевільну, хаотичну мить мені здається, що хтось плюнув на нього — можливо, тому, що бажаю цього,— але згодом розумію, що пішов дощ, адже небо розколоте блискавкою, і скрізь струменить вода. Я підстрибую, як і всі навколо, за винятком принца. Коли я пробігаю повз нього, рятуючись від хльостких, різких поривів вітру, тікаючи від бурі та власного сорому водночас, дон Карлос відкидає назад голову і сміється.

Я мчу до берега, де стоять баржі. Дорогою хтось хапає мене за руку. Шарлотта знайшла мене. Разом ми видираємося на перший човен. Це не королівська баржа, але мені байдуже. Я хочу повернутися до Байонни, хочу спокійно дістатися туди без дона Карлоса.

Злива не вщухає. Багато хто з фрейлін перелякано кричить. Дехто плаче. Мені не прикро. Хто запідозрить за таких обставин, що мої сльози викликані не страхом, а приниженням? Дон Карлос не подобався мені й, можливо, мав психічні розлади, як пес принца Наваррського, але його слова про те, що він не одружився би зі мною навіть на прохання батька, завдали мені неабиякого болю. І мені не лише боляче, а й страшно. Я маю один головний обов’язок перед Карлом і матір’ю — вийти заміж за обраного ними чоловіка. Мені не вдалося його виконати. Якщо стосунки між Іспанією та Францією відновляться, я не матиму до цього жодного відношення.

Генріх захворів. Звичайна застуда, наполягає він, не більше. Коли мати метушиться, він пояснює це «знервованістю» і жартує, що одужає, щойно іспанці поїдуть, і йому не доведеться бачити дона Карлоса. Він не знає напевно, що сталося між мною та принцом на острові Егмо, але здогадується, що дон Карлос образив мене, й за першої-ліпшої нагоди віддячує йому тим самим. Не переконана словами Генріха, мати наказує йому не вставати з ліжка.

— Не переймайтесь,— кажу я, підсуваючи до нього стілець. Він спирається на подушки і виглядає схвильованим.— Я складу вам компанію впродовж цих довгих годин.

Попри величезну ніжність до Генріха, мене утримує біля його ліжка й дещо інше. Я не знайшла в собі сили розповісти матері, що сказав мені дон Карлос три ночі тому. Але, якщо я не можу змусити себе зізнатися, я не можу й продовжувати той фарс із принцом: прагнути його уваги, коли мене виставляють на посміх. Тож я намагатимусь уникати дона Карлоса, доки за кілька днів іспанці не поїдуть.

— Може, зіграємо в карти? — запитую я у брата.

Генріх — завзятий гравець, тому я розумію, що з ним щось не так, коли він робить дурні помилки, дозволяючи мені вигравати. Потім мої перемоги бентежать його, і я навмисно програю. Переконливо зобразити поразку не так уже й просто. Мій брат обирає надзвичайно погані карти, а я змушена піддаватися йому. Дивно, але він не помічає цього і майже не зосереджується на грі.

Підвівшись, я торкаюся його чола. Надто гаряче, на мою думку. Поцілувавши місце, де лежала моя рука, я залишаю його відпочивати й вирушаю на пошуки матері. Вона навіть не дякує мені — просто біжить до нього і дорогою кличе Кастелана.

Не бажаючи турбувати матір та її лейб-медика, я дозволяю собі відволіктися на різні денні розваги з Шарлоттою та Генрієттою. Проте мої думки постійно повертаються до брата. Коли мати не приходить перевдягнутися до обіду, я вибачаюсь і залишаю їх. Діставшись апартаментів Генріха, я бачу, що передпокій безлюдний. Невже відіслали його друзів, які завжди тиняються тут? Не надто добрий знак. За дверима опочивальні чути шепіт. Я притискаюся вухом до дерева.

— Йому пустили кров тричі, але температура піднімається,— голос матері лунає схвильовано.

— Так, але поки що рано судити. Можливо, це сильна застуда, як і наполягає його високість,— я впізнаю голос Кастелана.

— «Можливо» — слабка втіха.

Так. Звісно, слабка. Підібравши край сукні, я мчу до каплиці. Мені значно спокійніше на душі, коли я схиляю коліна перед Пресвятою Дівою Марією. Її умиротворене обличчя нагадує мені фразу «Deo adjuvante non timendum» — з Божою допомогою нічого боятися. Я молитимусь за Генріха, а мати зі своїми фрейлінами та священиками, певно, теж молитимуться за нього до заходу сонця. Я стою на колінах, аж доки вже не відчуваю ніг. Повернувшись до апартаментів Генріха, я з тихим рипанням відчиняю двері й бачу Кастелана біля його ліжка.

— Ваша високосте,— каже він,— вам не можна тут бути. Є небезпека зараження.