Софі Перино - Дочка Медічі

— Що мені робити? — запитую я Генрієтту, поки вона наносить рум’яна мені на щоки.

— Торкайтесь його,— без вагань відповідає вона.— Беріть його під руку. Коли він сидить поруч із вами за столом, мимоволі торкайтеся його пальців.

— А ще краще торкнутися його колін під столом,— додає Шарлотта.

Я не можу уявити, як удамся до таких прийомів, принаймні, з принцом.

— Підлещуйтесь до нього,— веде далі Генрієтта.— Я розумію, про що ви думаєте: що в ньому може заслуговувати на комплімент?

— Він справді жахливий,— кажу я.

— Саме так, бідолашна моя дівчинко,— Генрієтта хитає головою.— Однак вам пощастило, що ви маєте лише пробудити в ньому бажання, а не задовольнити його,— вона обвиває мою шию намистом із величезних перлів і закріплює.— Пам’ятайте: коли йдеться про шлюб, здатися надто швидко означає програти гру. Не дозволяйте йому чогось більшого за поцілунок.

У дзеркалі видно, як Шарлотта, роблячи мені зачіску, виразно кривиться.

— Ви висловлюєтесь так само, як баронеса де Рец,— я намагаюсь засміятися, але спроба виявляється марною, враховуючи серйозність ситуації і стійку відразу, яку я відчуваю до принца.— Краще взагалі не виходити заміж, ніж цілувати дона Карлоса.

— Не кажіть так,— голос Генрієтти лунає впевнено й розважливо.— За нинішніх обставин, здається, шлюбу не буде.

— Її величність дуже розлютиться, але, якщо шлюб неможливий, навіщо мені турбуватися про принца?

— Тому що ви маєте рацію. Її величність таки розлютиться, а ви не хочете, аби її лють спрямувалася на вас.

Я знаходжу дона Карлоса, коли баржа піднімає якір і прямує до острова Егмо. Він сидить на одному з її країв. Нічого дивного, що він сам. Я змушую себе присісти на лавку поряд із ним. Він не звертає на мене уваги.

— Ваша високосте, здається, сьогодні морські боги співатимуть нам серенади.

— Чи не забагато французької поезії та галантності? Ви ніколи не втомлюєтесь хизуватися?

— Це несправедливо, пане. Все це ми робимо, аби вшанувати та розважити її величність королеву Іспанії, вас і ваших придворних,— усвідомивши, що роздратування не допоможе мені досягти бажаної мети, я намагаюсь придушити обурення і зчіплюю на колінах руки, які стрибають, немов розгнівані метелики.— Якщо вам не подобається поезія, що ж тоді вам подобається?

— Коли мене залишають у спокої,— відповідь відверто непривітна.— Де б я не був, ви миттєво з’являєтеся.

Але ж ви сказали Єлизаветі, що майже не помічаєте мене. Великий Боже, яке ж принизливе це завдання.

— Пане, я намагаюсь бути люб’язною й уважною з моїми гостями.

Упродовж нашої розмови він уперше дивиться мені в обличчя. Судячи з його гримаси, він ось-ось скаже щось уїдливе, аж раптом його погляд змінюється.

— У цьому освітленні ви схожі на вашу сестру.

Гаразд, якщо я маю цим скористатися, так і буде.

— При французькому дворі мені часто кажуть, що я схожа на неї.

Мені здається чи він справді присувається трохи ближче? Він ладен заговорити, аж тут маленький човен підпливає до нас, і артист затягує пісню. Дон Карлос відсахується. Не промовивши жодного слова, він підхоплюється і біжить геть, дорогою зіштовхнувшись із моїм кузеном, принцом Наваррським. Перш ніж я встигаю підвестися, інший принц займає місце дона Карлоса.

— Колись я мав пса, схожого на нього,— без церемоній говорить він, указуючи головою в бік іспанського принца.

— Що?

— Його поранили на полюванні. Його вдарили, але удар був не сильним, і він не помер. Спершу я зрадів — цей пес був одним із моїх улюбленців,— але згодом пошкодував.

— Пошкодували, що він не помер? — порівняння принца Астурійського із псом видається цілковитим порушенням етикету, але мій кузен — перший, хто згадує дивацтво дона Карлоса, тож я залишаюся на місці й не докоряю йому.

— Так. Коли це сталося, я вже не міг йому довіряти. Він поводився погано. Турбував інших собак. Кусався без попередження. Після того лиха його очі назавжди змінилися, і це мало підказати мені, що він уже не той самий пес, якого я любив. Моїм людям довелося його вбити. Я плакав, але потім відчув полегшення,— він витримує коротку паузу і замислюється.— У цьому полягає основна відмінність між людьми й собаками. Я не знаю напевно, як ви реагуєте, коли дивитеся чоловіку у вічі й розумієте, що він змінився... що з ним не все гаразд.

Нарешті хтось промовив це вголос або майже промовив: з доном Карлосом не все гаразд. Той факт, що йдеться про мого кузена, викликає у мене суперечливі почуття. Переважає полегшення, але воно витісняється обов’язком відносно матері, тож я кажу: