Софі Перино - Дочка Медічі

— Як пройшла подорож вашої високості? — розпочинаю я з найпростішого запитання, коли приносять першу страву — міногу в соусі з білого імбиру та кориці.

Жодної відповіді — мене відверто ігнорують. Принц просто кидається на їжу. Таке враження, що він два тижні нічого не їв! Я ціпенію від жаху. Далі — гірше. Коли приносять наступну страву — вугрів, він так гучно сьорбає бульйон, що люди, які сидять унизу, дивляться на нас.

У відчайдушному намаганні зупинити його та потішити матір, яка кидає на мене виразні погляди, я роблю другу спробу.

— Бачу, вашій високості подобаються вугрі.

Цього разу він здіймає голову, і я чекаю на відповідь. Замість неї отримую відрижку.

— Очевидно,— мовить він, не дивлячись на мене. Після чого підводиться і зникає.

Він повертається, коли приносять наступну страву. На хутрі його короткого плаща видніється щось схоже на плями від блювоти.

Служники підносять запечений зі шматочками помаранчі лосось із річки Бідасоа.

— Гадаю, ваша високість бачила помаранчі на деревах в Іспанії, але я побачила, як їх збирають, лише коли ми відвідали Прованс.

Скоса позираючи на мене, він куштує шматочок риби з помаранчею. Не приховує подиву.

— Вони солодкі, як ті, що продають португальські торговці,— принц кусає вдруге.— Кажете, ці помаранчі збирали у Франції? — обличчя виражає недовіру, внаслідок чого нижня губа випинається ще більше.

— Так, я бачила їх на полях біля Середземного моря,— я радію, що мені зрештою вдалося розпочати бесіду, і прагну розвеселити його.— Її величність була в такому захопленні, що придбала власність неподалік від Йеру, аби мати свій сад помаранчевих дерев.

— Краще витратити ці гроші на знищення єретиків.

— Нам не треба нікого знищувати. У Франції панує мир.

— Ха-ха! — він різко й голосно сміється.— Не кажіть це у присутності герцога Альби. Його девіз — «Deo patrum Nostrorum», тобто «Бог отців наших», і він прибув сюди, аби змусити короля Франції та Змію підкоритися рішенню Тридентського собору.

— Кого?

Він зневажливо кривить губи, але мовчить.

Певно, він має на увазі мою матір. Я відчуваю, як у грудях закипає гнів, що навряд чи допоможе мені поводитися люб’язно. Мене цілком влаштовує провести решту трапези, не обмінявшись жодним словом із принцом. Я дивлюсь куди завгодно, тільки не на нього, не тому, що прагну покарати його, а тому, що мені нестерпно спостерігати за тим, як він їсть. Коли служники забирають залишки морської свині під солодким соусом, надзвичайно вишуканої страви, мати перехоплює мій погляд. Вона суворо стискає губи. Я знаю, що вона хоче сказати. Якби ж я могла поглядом передати їй мої думки. Я запитала б у неї, що можна вдіяти, якщо принц невихований і не бажає підтримувати ввічливу розмову.

Час танцювати. Король відкриває бал у парі з моєю шановною сестрою. Поки Карл веде Єлизавету до центру зали, принц Астурійський бурмоче щось під ніс. Я користуюся нагодою знову звернутися до нього.

— Що ви сказали, ваша високосте?

Він пильно дивиться на них, і я боюсь, що моя спроба знову провалиться. Потім він переводить погляд на мене, і я майже шкодую, що потурбувала його. Очі принца сповнені шаленої люті. Не зрозуміло, що її викликало, адже протягом вечора не сталося нічого страшного, за винятком його жахливої поведінки.

— Вона мала вийти заміж за мене.

— Хто, ваша високосте? — невимушено запитую я так, ніби у його згадці про колишніх потенційних наречених немає нічого нетактовного.

— Ваша сестра. Я хотів її. І звісно, він її забрав. Мій батько завжди так чинить. Усе найкраще має належати йому, навіть те, що спершу обіцяли мені.

Він підвищує голос. Збентежена, я кручуся на стільці. Він мусить знати, що порушує етикет. Страшно уявити, що герцог Альба і моя мати могли підслухали цю розмову. Я затримую подих, бажаючи, аби знову запала та сама тиша, яку я хотіла похитнути. Але він провадить далі.

— Ми з нею ровесники. Вона ідеальна для мене. Натомість сьогодні вона сидить поряд із його фаворитом, герцогом Альбою, а я змушений розмовляти з маленькою дівчинкою. А вночі його немічна плоть торкається її, поки я страждаю від самотності у своєму ліжку.

Він стискає руками коліна і замовкає.

— Я не маленька дівчинка,— відрізаю я.— Мені лише на рік менше, ніж було Єлизаветі, коли вона виходила заміж. Очі дона Карлоса розширюються.— А що стосується його величності короля Іспанії, якщо мені повідомили точну інформацію, він — чоловік у розквіті сил.