Софі Перино - Дочка Медічі

Комплімент від матері! Мене охоплює гостре відчуття радості. Я тяжко працювала над моїм перетворенням на зразкову придворну даму почасти під впливом баронеси де Рец, почасти — попри завуальоване незадоволення баронеси — під впливом герцогині де Невер. Як чудово, що мати помітила результати.

— Демонструйте ваш природний розум, але ніколи не виставляйте у невигідному світлі принца або будь-кого зі свити вашої сестри. За першої-ліпшої нагоди демонструйте вашу набожність, адже іспанці — фанатичні прихильники Римо-католицької церкви і, до речі, у цьому вони дуже схожі на адмірала Коліньї та його прибічників з їхньою відданістю так званій реформатській церкві.

— Пані, я підкорююсь вам у всьому.

Хтось гучно стукає у двері.

Мати бере мене за руки і цілує їх.

— Виконайте ваш обов’язок переді мною та королем — і ви станете іспанською принцесою до того, як мине цей рік. Тепер ідіть. Прийшов ваш брат Генріх.

— Генріх? — запитую я, підводячись. Але думки матері вже далеко.

Брат уклоняється мені при вітанні, але повідомити йому звістку немає можливості. Мені кортить поділитися з ним. Попри необхідність пакувати мої особисті речі, я чекаю за дверима, коли він закінчить розмову з матір’ю. Королева Іспанії! Знову й знову я вимовляю цей титул. Королева, як моя мати. Або моя сестра. Звісно, аби здобути корону Іспанії, доведеться дочекатися смерті чоловіка моєї сестри, але бути спадкоємицею такої корони — неабияка честь, і, між тим, я отримаю титул принцеси Астурійської. Якщо я мушу вирушити в далекі краї, краще приєднатися до двору моєї сестри. Я майже не пам’ятаю її, але родина є родина.

Мої думки звертаються до майбутнього чоловіка. Я хочу дізнатися у когось, який вигляд має принц Астурійський. Цікаво, чи любить він танцювати. Чи вміє рухатися так само спритно, як Генріх? Ах, навіщо мій брат обірвав нашу з матір’ю розмову, перш ніж я встигла поставити ці запитання?

Аж тут з’являється Генріх, із жахливим гуркотом грюкнувши дверима. Він швидко крокує повз мене, наче я невидима. Наздогнавши, я хапаю його за руку.

— Я буду іспанською принцесою,— кажу я. Лише коли він повертається до мене, я помічаю його похмуре обличчя.

— До біса іспанців! — він різко відштовхує мене.

— Генріху, в чому справа?

— Ваш шлюб не єдина тема для обговорення. Мій брат сподівається, що я одружуся з жінкою, яка мені в матері годиться.

Він б’є по маленькій лавці біля стіни, і та відскакує, немов перелякана тварина.

— З ким?

— З овдовілою сестрою короля Іспанії,— люто викрикує він.— Їй тридцять. Тридцять! Я відмовив матері. Сказав, що навіть припущення про такий шлюб свідчить, що моє щастя нічого для неї не варте.

— Ви не могли так учинити.

Я приголомшена, що він здатен відмовити матері, яка так ніжно його любить і має право чекати від нього допомоги в укладанні цього шлюбу.

— Не вірите? — цього разу вже він хапає мене за руку і тягне назад до дверей.— Увійдіть і подивіться. Я залишив її у сльозах.

Я не маю жодного бажання бачити матір у такому стані. Відсахнувшись, я щодуху біжу геть і не зупиняюсь, доки не дістаюся своїх апартаментів. Там на мене чекає Шарлотта. Побачивши її, я забуваю про недоречну поведінку Генріха.

— Її величність бажає мого шлюбу з принцом Астурійським.

— Королівський шлюб! — кричить Шарлотта. Служники, які згортають та пакують мої речі, завмирають, дивлячись на нас.

— Тихіше, мені не дозволено говорити про це публічно.

— Чому ні? Якщо на те воля королеви, це неодмінно станеться.

Мушу визнати, я відчуваю те ж саме. Воля матері — неабияка сила, і хоч би якою скромною я не була, я знаю, що моя зовнішність та інші переваги роблять мене привабливою кандидатурою для шлюбу.

— Отже, я буду єдиною з усіх нас, хто залишився без чоловіка,— Шарлотта сумнішає.

У березні Генрієтта вийшла заміж за Луї де Гонзага, принца Мантуанського.

Вона не виявляє особливої прихильності до цього дворянина. Але він — один із державних секретарів Карла, він не має сивої бороди, тож, зрештою, вона вирішила, що такий вибір є прийнятним.

— Це недовго триватиме, я впевнена. Жодна жінка вашої вроди не може залишатися незаміжньою, якщо сама цього не хоче,— відповідаю я, сподіваючись заспокоїти її. Мені це вдається. Вона усміхається.

— Я воліла би побратися до мого тринадцятиріччя, як, здається, станеться з вами. Пообіцяйте, що я нестиму вашу мантію під час весільної меси. Може, церемонія відбудеться в Іспанії? Це було би надто жорстоко. Окрім мого власного весілля, я насолоджуватимусь вашим понад усе на світі,— вона міцно мене обіймає.