Софі Перино - Дочка Медічі

— Добре, тоді ви маєте сісти біля мене,— мовить мати.— Зважаючи на те, що він лише хлопчик, який звик проводити час зі своїми кузенами, дозвольте йому перевдягнутися в костюм ангела разом із моїми дітьми.

Дві королеви дивляться у вічі одна одній. Жодна з них не посміхається, хоча мій кузен у костюмі ангела — комічне видовисько для всіх, хто його знає.

— Гадаю, у цьому немає нічого поганого,— нарешті відповідає королева Наваррська.— Буде корисно нагадати католицьким підданим його величності, що на небесах теж є протестанти.

Єретики на небесах? Ніколи!

— Сподіваюсь, такі ангели виявлять більше поваги до їхніх католицьких братів, ніж ваші прибічники в Маконі.

Мати відпускає плече кузена, і королева Наваррська веде його геть.

Мій кузен добре впорався з роллю ангела. Він лише двічі наступив на своє вбрання й один раз — на моє. Я мужньо стерпіла це, оскільки знала, що сьогодні ми повертаємося на наш човен, а він вирушає на південь зі своєю матір’ю. Під час процесії — цього разу протестантські мешканці поводилися як слід, уклонялися і знімали капелюха — він двічі нагадав мені, що незабаром повернеться до Піренеїв. Проте цього не сталося. Натомість я спостерігаю, як Жанна Д’Альбре прощається із сином.

Погляд королеви Наваррської сповнений болю. Але це ніщо в порівнянні з агонією, яка геть спотворює обличчя мого кузена.

— Чому? — шепочу я герцогині де Невер.— Чому він не їде з нею? Чому його мати взяла золото замість сина?

Вранці Генріх сказав мені, що принц Наваррський залишиться з нами, оскільки його величність заплатив за його подальше перебування при дворі.

— Вона взяла золото, бо не дурна,— відповідає її милість.— Хлопчик не може її супроводжувати. Її величність вирішила, що його присутність при дворі необхідна для зміцнення миру.

— Яким чином? Як і більшість його ровесників, він цікавиться лише їздою верхи, перегонами та боями.

— Подумайте, ваша високосте. Згадайте історію власного батька. Хіба він не гостював кілька років при дворі короля Іспанії?

Мій кузен стискає в обіймах свою матір, не звертаючи уваги на насмішкувате хихотіння деяких придворних. Я напружуюсь. Король Іспанії тримав мого батька в заручниках як живу гарантію безпеки від французів. Не думаю, що я колись відчуватиму симпатію до мого кузена, але втриматися від співчуття не можу.

— Я не хотіла би розлучатися з родиною через політичні справи,— пошепки звертаюсь до герцогині. Вона якось дивно на мене позирає.

Наставник мого кузена обіймає його за плечі й відводить до човна. Для мене велика втіха бачити, що принц Наваррський не плаче. Карл і мати легкими кроками піднімаються на палубу, але мій кузен, який слідує за ними, ледве пересуває ноги. Потім він зникає з мого поля зору, загубившись у натовпі чоловіків та жінок із королівської свити, які стрімким потоком ринулися на борт.

Рік змінюється. Ні, не в тому значенні, що один рік змінюється іншим (у цьому немає нічого незвичного), змінюється сама система літочислення. Ми перебуваємо в Русільйоні, й Карл підписав указ, який проголошує, що віднині кожен рік розпочинається першого січня замість Великої суботи після вечірні. Це визначна подія.

До того ж, трапилася інша, менш визначна подія. Цього ранку, вставши з ліжка, я виявила, що моя білизна та нічна сорочка заплямовані кров’ю. Хоча я дуже ніяковіла і постійно шарілася, слухаючи докладні інструкції баронеси де Рец стосовно того, як треба поводитися в таких ситуаціях, що повторюватимуться щомісяця, радість переважила смуток. Нарешті я жінка. Ці слова заповнюють мої думки, але я не уявляю, як можна розповідати про таке комусь, навіть Шарлотті або герцогині де Невер. Упродовж цих мандрівок остання стала мені не менш близькою подругою, ніж перша, і наразі дозволяє називати її Генрієттою. Чи зрозуміють вони, що сталося, поглянувши на мене? Чи зрозуміє мати? Поза сумнівом, її величність дізнається, адже така зміна робить мене придатною до шлюбу. Чи скаже вона щось? Чи одразу повідомить про майбутнього нареченого?

Я уважно роздивляюсь своє зображення у дзеркалі. Крім того, що мої щоки дещо червоні від збудження, я не помічаю нічого особливого. Яке розчарування... Що ж, доведеться якось цьому зарадити. Усівшись за туалетним столиком, я послабляю зав’язки коміру й заправляю тканину у верх корсажу для досягнення бажаного ефекту. Так краще.