Софі Перино - Дочка Медічі

Нарешті я згодна з кузеном бодай в одному питанні. Щоправда, це не має значення. Королівська свита надто велика, тож ми рідко спілкуємося.

— А на кого з них волієте подивитися ви? — запитує принц Наваррський так, наче йому вкрай важливо це з’ясувати.

— Ні на кого з них. Я хочу подивитися на новонароджену дитину герцогині Лотаринзької, надзвичайно схожу на її величність.

— Жінки! Хіба їх зрозумієш? — не чекаючи відповіді, він біжить геть — певно, у пошуках дикунів.

— Представники міської ради Ліону знають, як справити враження, Карл сидить на коні, роздивляючись розкішний човен, який чекає на нього. Чекає на нас. Звісно, не на всіх, лише на тих, кого мати з братом обрали супроводжувати його величність дорогою від міста Шалон-сюр-Сон до Ліона. Усі інші мають скористатися тими ж засобами пересування, що й раніше: коні, вози, карети, а дехто взагалі піде пішки. Мені кортить швидше потрапити на човен. Піднімаючись на борт, я бачу принца Наваррського серед тих, хто чекає своєї черги. Що ж, родина є родина, розмірковую я. Зауважую, що молодий герцог де Гіз і його мати теж подорожують із королем. На відміну від мого кузена, герцог — гарний, бездоганно вбраний юнак. Він завжди почувається на своєму місці й у будь-якій ситуації добре володіє собою. І він справді привабливий — майже не поступається вродою моєму братові Генріху. Погляд його милості на мить зустрічається з моїм, і я почуваюсь так, немов метелики в животі пурхають. Цікаво, що він про мене думає. Здається, нічого, адже його погляд швидко ковзає повз мене. Розчарована, я вирішую, що він просто підраховує тих, кого король відзначив запрошенням скласти йому компанію.

— Ходімо, пані,— герцогиня де Невер звертається до мене з Шарлоттою.— Може, нам краще сісти, перш ніж займуть найвіддаленіші від її величності місця?

Жарт її милості сміливий, але дуже точний. Наймолодші та найвідважніші фрейліни матері зазвичай намагаються триматися якнайдалі від неї, прагнучи свободи й менш суворого нагляду.

Ми прямуємо слідом за герцогинею, яка жваво крокує палубою, але потім ненадовго зупиняється і повертає в інший бік. Я бачу сестру її милості, принцесу де Порсіан, яка йде в напрямку, обраному нами спершу.

— Ви не бажаєте сісти біля сестри? — запитує Шарлотта.

— У жодному разі. Хіба ви не помітили, що її супроводжує принц де Порсіан? Маю сумніви, що навіть вона довго терпітиме його товариство.

— Тому що він гугенот? — запитую я.

— Тому що він страшенно нудний,— усміхаючись, відповідає герцогиня.— Я знаю, його величність бажає, аби ми любили протестантів. Скільки промов він сказав дорогою, закликаючи людей дотримуватися його мирного едикту? Безліч. Але я не думаю, що порушу його декрет лише тому, що уникаю спілкування з моїм зятем.

Ми з Шарлоттою схвально сміємося. Відверто кажучи, я вважаю, що бути протестантом — серйозніший гріх, ніж бути нудним, але я ніколи не промовлю це вголос, оскільки хочу, аби мої манери здавалися вишуканими. Вочевидь, набожність тут не в моді, тому я намагаюсь приховувати свою.

Ми вмощуємось на сидіннях біля мадемуазель де Суссі.

— Пані, якими скандальними новинами бажаєте поділитися? — запитує герцогиня, коли всі ми зручно сидимо.— Розповідайте. Я хочу розважитися, але я не з тих, хто милується краєвидами.

— Вас не дивує, що баронеса Лімей залишилася на березі? — Флері залюбки переходить до пліток.— Я чула, що, попри набожність і суворий вигляд, дон Франциско де Альва виявив неабияке захоплення нею.

— Іспанський посол! Оце так поталанило. Завдяки йому вона матиме більший вплив на королеву,— каже Шарлотта.

Герцогиня ствердно киває.

— Прихильність цього пана найважливіша для її величності, адже вона відчайдушно прагне зустрічі з королем Філіпом.

Я знаю, що головна дипломатична мета нашої подорожі, яка начебто полягає у знайомстві Карла з його підданими, насправді пов’язана з організацією зустрічі з моєю сестрою Єлизаветою та її чоловіком, деталі якої поки що не узгоджено.

— Точно! — каже Флері.— Він найважливіший. Однак коли королева наказала Ізабеллі приділити йому увагу, та відмовила.

— Відмовила королеві? — у ту саму мить, коли я промовляю ці слова, я усвідомлюю, що мій голос лунає надто гучно. Проте я так здивована, що не маю наміру шепотіти. Правду кажучи, якби мати наказала мені стрибнути з човна у воду, я без вагань зробила б це.