Софі Перино - Дочка Медічі

— Пане,— мої вії тріпочуть точнісінько як у мадемуазель де Суссі.— Ви складете нам компанію?

— Залюбки,— його голос тремтить, і я помічаю, що юнак трохи зашарівся, коли, уклонившись, він пропонує руку кожній з нас.

Шарлотта стискає мої пальці, а потім відпускає.

— Ідіть удвох.

Вона відходить, залишивши мене наодинці з Сен-Люком.

Я беру його під руку і відчуваю... що нічого не відчуваю. Невідомо, що саме я очікувала відчути, але, безумовно, щось особливе, оскільки я часто спостерігала, як розширюються очі багатьох фрейлін, коли вони беруть чоловіка під руку.

Якийсь час ми мовчки гуляємо. У світлі смолоскипів я бачу, як рухається його кадик, коли Сен-Люк ковтає.

— Я з нетерпінням чекаю на пастораль за участю вашої високості,— нарешті каже він.

Я знову згадую, як роздратовано відреагував мій кузен, почувши, що я декламуватиму вірші.

— З більшим нетерпінням, ніж чекаєте на зацукровані фрукти? — запитую я, даруючи йому — як я сподіваюсь — кокетливу усмішку й усім серцем бажаючи, аби на моїх щоках грали ямочки, як у мадемуазель де Суссі.

— Авжеж! Хіба можна порівняти якийсь цукор із вашим солодким голосом? — Сен-Люк охоче приєднується до цієї гри. Ми — дворяни, які обмінюються компліментами. Я почуваюсь дуже поважною, дорослою особою.

— Дехто може. Уявляєте? — я приглушую голос до удаваного шепоту, експериментуючи з підняттям брів.— Дехто надає перевагу набитій горіхами кишені.

— Неможливо! — його спроба здаватися шокованим виглядає надто театрально, але я ціную зусилля.

Ми майже дісталися парадної їдальні. Генріх і Шарлотта чекають на нас, із задоволенням куштуючи солодощі. На величезному столі — сила-силенна всіляких делікатесів, серед яких вирізняється фантастична, прикрашена золотою лускою риба з цукрової пудри, що височіє всередині кільця зі смолоскипів.

— Запевняю вас, принц Наваррський зізнався мені у цьому раніше,— я сумно хитаю головою з таким виглядом, наче на багато років старша за мого кузена.— Він планує втекти й сховатися, коли я виступатиму.

— Треба відлупцювати його за такі слова.

— Ви зробите це? Поб’єте його заради мене? — я стискаю лікоть Сен-Люка вільною рукою. Я уявляю його вбраним у золоті обладунки, схожі на ті, які мали лицарі в сьогоднішній виставі... і мого кузена з рогами чорта.

— І кого ж там хоче побити Сен-Люк? — запитує Генріх, неквапливо підходячи. Він тримає солодкий млинець, який я не втрачаю нагоди спробувати.

— Принца Наваррського,— каже Сен-Люк — за те, що він образив вашу сестру.

— Оце так! Хотів би я на це подивитися, Сен-Люк. Може, наш кузен погано вбраний і має погані манери, але його виховали як справжнього воїна, він дуже вправний з мечем.

Навколо нас зібралося маленьке приємне товариство. Усі п’ють вино і слухають нашу розмову. Я хочу сказати щось дотепне, викликати сміх оточуючих.

— Не дозволяйте моєму брату змінити ваше рішення,— я повертаюсь до Сен-Люка й цілую його в щоку.— Адже меч принца Наваррського, поза сумнівом, значно коротший за той, що ви тримаєте у піхвах.

Мій жарт справляє бажаний ефект. Придворні схвально хихотять.

Раптом я відчуваю на плечі дотик чиєїсь руки. Це баронеса де Рец. Вона не сміється. Насправді вираз її обличчя дуже суворий.

— Ходімо,— каже вона.

Відвернувшись, вона протискається крізь натовп. Мені доводиться прискорити крок, аби не відставати. Коли ми дістаємося палацу, мені бракує повітря. Зупинившись, баронеса кидається в атаку.

— Мадемуазель Маргарито, я шокована чути від вас жарти про чоловічі статеві органи!

Я приголомшена. Я ж нічого не казала про Сен-Люка. Лише про його меч. Я хочу заперечити, але баронеса веде далі:

— Що подумає її величність?

Болюче запитання. Відтоді, як я приїхала, я отримувала від матері маленькі дорогоцінні знаки уваги. Звісно, я не маю бажання викликати її незадоволення.

— Що ви маєте на увазі? — запинаюсь я.— Я вела розмову так само, як і інші фрейліни її величності. Цього вечора я чула, як мадемуазель де Суссі пожартувала саме так. Вона перша фрейліна з однієї з найшляхетніших французьких родин. Чому ж мені не можна те, що їй дозволено?

Баронеса глибоко зітхає.

— Ви маєте поводитися пристойніше та стриманіше за Флері де Суссі. Ви можете проводити час у товаристві фрейлін її величності, але ви не одна з них. Розумієте різницю?

— Не розумію,— відповідаю я.— Я бачу, що поведінка фрейлін її величності відрізняється від правил етикету, яких ви з мадам навчили мене в Амбуазі. Але такі манери вважаються нормальними при дворі. Чому ж на мене ці норми не поширюються? — я роздратована несправедливістю ситуації.— Чому їм можна вбиратися в сукні без жахливого коміру з рюшами,— обурююсь я,— а мене змушують закриватися до самого підборіддя? Чому Рене де Р’є може безсоромно фліртувати з моїм братом, а я маю почуватися винною за те, що жартувала з його другом?