Софі Перино - Дочка Медічі

— Мій батько помер,— безапеляційно кажу я.— А мій брат Карл ніколи не дозволить мені стати дружиною хлопця, який бігає по великій галереї й замість танцювати хоче гратися з жабами.

Повернувшись на підборах, я йду геть. Я сподіваюсь, що мій кузен розчавлений моїми словами й сумно дивиться мені вслід. Проте, коли в кінці галереї я озираюсь, аби побачити, яке враження справила моя промова, принц Наваррський уже зник.

Сьогодні масничний вівторок. Залишається останнє пишне свято, перш ніж ми перейдемо до урочистостей Великого посту. Верба біля лагуни наче зійшла з картини, на якій зображено стародавній світ. Елегантні білі колони — деякі стоять рівно, а деякі навмисно розбиті на уламки — розкидані серед столів. Складається враження, що ми вечеряємо на руїнах Античної Греції.

Мати перевершила себе, і, судячи з рум’янцю на її щоках та блиску очей, вона це знає.

— Дім Валуа,— оголошує вона, спираючись однією рукою на плече Генріха, а іншою — на моє, поки ми піднімаємося до столу короля.— Вкриті славою, маємо честь нагадати всім, що ми єдині представники влади у Франції, і його величність не стерпить, аби хтось підривав його авторитет і порушував мир, який він приніс королівству.

Усівшись, я пильно роздивляюсь острівець посередині лагуни, де сотні смолоскипів осяюють граційну вежу та інші будівлі.

— Дивіться! — звертаюсь я до Генріха, плескаючи у долоні.— Дивіться, хто охороняє вежу!

Генріх сміється, адже пара охоронців мають досить дивний вигляд. Обоє — чоловіки, обоє вбрані у просторі білі туніки та блискучі золоті лати, але один із них — величезний, справжній гігант, тоді як інший — улюблений карлик матері. Я згораю від нетерпіння дізнатися, яку ж виставу нам покажуть на яскраво освітленій сцені.

Заходять представники дому Гізів із герцогом на чолі. Його дядько, кардинал Лотаринзький, крокує, однією рукою власницьки обійнявши юнака за плечі. За Гізами заходять представники дому Монморансі, які, поза сумнівом, заслуговують на цей привілей, адже констебль відповідальний за організацію королівської ходи. Нарешті настає черга принців крові — Бурбонів. Людовик, принц де Конде, з елегантністю уклонившись Карлу, прямує до столу праворуч від мене, що фактично межує з нашим, і займає своє місце у центрі. За ним ідуть інші представники Бурбонів, серед яких присутній і мій кузен, принц Наваррський. Я не розмовляла з ним відтоді, як ми зустрілися в галереї, і це мене влаштовує. Щоразу, як я дивлюсь на нього, згадую мить, коли він зухвало погрожував поцілувати мене. Я молюсь, аби він не всівся поряд, але він посунув стіл ближче до мене.

Я намагаюсь ігнорувати його, і зусилля мають бути успішними, враховуючи, що королівський поміст розташований вище за стіл Бурбонів.

— Привіт,— каже він, дивлячись угору.

Я притуляюсь до брата і роблю вигляд, ніби нічого не чую.

Попри відстань між нами, відчуваю, як мене смикають за рукав. Я не можу дозволити собі бути настільки неввічливою, тож змушена повернутися до нього і промовити з крижаною усмішкою:

— Добрий вечір.

Анітрохи не знітившись, він веде далі:

— Ви граєте у виставах?

— Після десерту ми з братами представимо пастораль.

— Поезія...— мій кузен вимовляє це слово так, ніби його очікують тортури.

— Вірші пана Ронсара,— дещо уїдливо відповідаю я.— І дуже гарні.

— Закладаюсь, не такі гарні, як учорашній потішний бій.

— Тоді вам краще втекти і сховатися, коли принесуть десерт.

— Це чудова ідея,— каже він без іронії.— Боюсь, я не зможу набити печивом кишені, а торбинки у мене немає. Доведеться обмежитися марципанами та зацукрованими горіхами,— він зітхає, наче це неабияка жертва з його боку.

Уявивши, як мій кузен ховає солодощі й біжить геть, аби лише не бачити наш виступ, я відчуваю лють.

— Кузене, робіть як знаєте, але зараз прошу мене не турбувати.

— Як бажаєте,— знизування плечима знову нагадує мені нашу зустріч.— Тільки потім не звинувачуйте мене в неввічливості.

Він відвертається. Судячи з того, як мені судомить живіт, саме я поводилася неввічливо. Ненавиджу мого кузена. Він пробуджує мої найгірші якості.

Поки триває вечеря, задіяні у виставах люди потроху зникають. На острівці музики займають свої місця. Я спостерігаю за ними, спантеличена, що всі навколо мене можуть спокійно їсти та розмовляти. Тим часом у вежі запалюють вогні. В одному з вікон мені вдається розгледіти спину чоловіка в червоному капелюсі з рогами чорта. Я настільки захоплена, дивлячись, як актори готуються до виходу на сцену, що навіть не торкаюсь останньої страви.