Софі Перино - Дочка Медічі

— Хто вона? — запитую я Шарлотту.

— Рене де Р’є.

— Вона одна з нас?

— Одна з перших фрейлін її величності,— Шарлотта якось нерішуче втягує повітря.— Але вона дуже дика й амбітна. Стережіться: все, що ви їй розповідатимете, вона використає у власних інтересах.

Я знову звертаю погляд до дівчини. Неподалік від неї висока жінка, яка повертала мене в різні боки, по-власницьки вчепилася в рукав чоловіка, повністю вбраного в чорне. І знову я запитую у моєї обізнаної подруги:

— Хто цей пан і по кому він носить жалобу?

Шарлотта сміється.

— Він не носить жалобу. Навіщо йому це робити, якщо протестанти уклали мир із королем? Це принц де Конде. Він і більшість людей з його секти полюбляють темні вбрання, хоча важко сказати, чому вони вірять, що ці похмурі кольори подобаються Господу всемогутньому.

Я приголомшена. Невже цей чоловік з яскраво-блакитними очима й охайно підстриженою рудою бородою, який випромінює впевненість у власних силах, є тим самим чудовиськом із мого дитинства? Великий Боже! Змалку я звикла вважати його ворогом корони, але ось він тут, при дворі, спокійно обідає і сміється так, наче в цьому немає нічого надзвичайного. Мабуть, так і є. Мабуть, саме так виглядає мир. Здається, я маю змінити ставлення до подібних ситуацій.

Принц нахиляється й шепоче високій жінці якісь слова, що змушують її зашарітися.

— Попри суворе вбрання, очевидно, що товариство принца тішить цю пані,— кажу я.

— Баронесу де Лімей? Ще б пак! — сміється моя подруга.

Принц простягає палець і проводить ним по щоці баронеси. Якийсь чоловік біля мене відверто гнівається, побачивши цю сцену.

— Бідолашний Флоримон,— Шарлотта пускає очі під лоба й указує головою на розгніваного пана.— Він робить із себе посміховисько. Не може змиритися, що Конде його замінив. Поза сумнівом, він гадає, що гарніший за принца. І це правда. Але, позаяк його покровитель, старий герцог де Гіз, помер, королеву значно менше цікавить, про що він думає,— їй важливіше знати, що на думці у принца. Отже, наразі баронеса стрибнула в потрібне ліжко.

Я чогось не розумію. Здається, Шарлотта натякає, що баронеса була коханкою обох чоловіків. Моє обличчя, либонь, видає розгубленість, тож Шарлотта нахиляється до мого вуха й тихо шепоче:

— Невже ви думаєте, що її величність зібрала найвродливіших жінок Франції лише для власної розваги? Деякі фрейліни роблять їй оригінальніші послуги замість просто допомогти вдягнутися або розвіяти нудьгу.

Промовивши ці слова так, наче в них немає нічого особливого, Шарлотта бере келих вина і звертається до іншої фрейліни.

Вечір минає немов у тумані. Коли я повертаюсь до своїх апартаментів, я геть виснажена, вражена до глибини душі й надзвичайно схвильована. При дворі надто багато всього: їжі, вина, танців, музики, інтриг.

Сидячи на краєчку ліжка, я не можу визначити, що мені сильніше болить — ноги, шлунок чи голова. Проте розтираючи втомлені пальці, я з нетерпінням чекаю світанку, який сповіщатиме про початок нового дня, сповненого відкриттів і пригод.

— Завтра,— промовляю я до подушки, загасивши свічки й спустивши балдахін,— коли я виконаю свої обов’язки перед матір’ю та двором, я збираюсь як слід оглянути цей величезний палац.

Я знала, що велика галерея мого діда вражає красою. Але я не очікувала, що від такої величі мені перехопить подих. Вона затьмарює все, що я бачила за своє життя, усе, що я уявляла,— монументальне, дивовижне видовище, особливо зараз, коли вранішні промені сонця проникають крізь елегантні вікна. Дерево на панелях та стелі вирізьблене з такою майстерністю, що в порівнянні з цим зала урочистостей, якою я так захоплювалася вчора, не вражає взагалі. Верхня частина стін укрита обрамованими ліпниною фресками з класичними сюжетами. Величний слон тримає герб мого діда — ініціали «F» в оточенні саламандр. Невже мій дід мав саламандр при дворі? Якби ж я могла побачити це на власні очі!

Поки я роззявивши рота просуваюсь уперед, я усвідомлюю, що більшість людей і навіть тварин на цих полотнах зображені якось незвично. Жінка на білому коні, низько схилившись, пестить лебедя. Щось у виразі її обличчя мене бентежить, нагадуючи, як учора ввечері мадемуазель де Р’є взяла руку якогось дворянина й поклала собі на коліна.

Відвернувшись від хвилюючих картин, я перетинаю галерею, але протилежна стіна навряд чи заспокоїть мої розтривожені почуття. Пара херувимів торкається пікантних частин тіла одне одного. Трохи далі я натикаюсь на групу людей і тварин у чудернацьких неприродних позах. Херувими раптом здаються невинними. Я відчуваю, що не варто дивитися на такі сюжети, не відаючи напевно, що саме я бачу. Утім, я зачарована. Озирнувшись навкруги, аби переконатися, що нікого немає, я лізу на лавку під фрескою, прагнучи розглянути краще. Аж тут двері в західному крилі галереї відчиняються, і я ціпенію, сподіваючись лишитися непомітною.