Софі Перино - Дочка Медічі

Моя печаль через розлуку з Франциском не може надовго затьмарити радісне хвилювання. Дерева змінюються більш цивілізованим краєвидом. Я помічаю чудову лагуну з острівцем посередині, а потім — фрагмент білокамінного палацу, облицьованого ніжно-рожевою цеглою. На відміну від Амбуаза, який вирізняється висотою, цей палац вирізняється довжиною. Я відчуваю, як колеса торкаються каміння, і моє хвилювання зростає. У цьому я не самотня: попри потік холодного повітря, фіранки на віконцях різко здіймаються з обох боків. Баронеса поправляє сукню і, нахилившись, щипає мене за щоки.

Проїхавши величні ворота, ми зупиняємось в овальному дворі, оточеному елегантними колонами. Скрізь нас вітає емблема мого діда — саламандра, вирізьблена на камені або кована золотом. Постаті в лівреях і всілякі лакеї мчать до наших карет. У сум’ятті різних тіл і облич мені вдається розгледіти один силует, який я жадала побачити.

Не чекаючи на допомогу, я висуваюсь і навстіж відчиняю дверцята карети.

— Генріх! — я чую, як мадам, перелякана й незадоволена, задихається в обуренні, коли я стрибаю вниз, але мені байдуже. Я не бачила мого тринадцятирічного брата майже два роки.— Ви так виросли!

— Ви забули сказати, який поважний вигляд я маю,— він бере мою руку і демонстративно уклоняється. Потім, ущипнувши мене, розвертається і біжить. Я біжу за ним, поки він протискається крізь юрбу у дворі та мчить до палацу.

Генріх має перевагу. Не лише тому, що він старший і вищий за мене, а й тому, що добре знає Фонтенбло. Забувши про моїх супутниць, я проходжу кілька кімнат у намаганні скоротити відстань між мною та братом. Аж раптом опиняюсь на відкритому просторі. Зимове світло проникає крізь величезні вікна, надаючи підлозі крижаного блиску. Ковзаючи гладкою поверхнею, я бачу емблему мого батька. Я зупиняюсь і дивлюсь угору, аби з’ясувати, що створює такий дивний ефект. Там, серед ретельно вирізьблених дерев’яних панелей, розфарбованих у блакить і золото, я розрізняю батьків герб. Слідом за мною зупиняється і Генріх.

— Що це за місце? — запитую я.

— Зала урочистостей, дурепо.

Ігноруючи насмішку, я повільно повертаюсь і з захопленням розглядаю приміщення. За спиною мого брата височіють фрески, на яких зображено сцени полювання, подібні до тих, що я уявляла цього ранку. От тільки, на відміну від помпезної моди нинішнього двору, люди вбрані в костюми минулих століть. Я хочу танцювати. Зрештою, у цій залі відбуваються бали. Без вагань я розпочинаю алеманду. Коли я вчетверте балансую на одній нозі, Генріх приєднується до мене. Наспівуючи якусь мелодію, він бере мене за руки й відводить до центру кола. Я усвідомлюю, що ми вже не самі. Маленький темний силует стоїть в отворі дверей, які ми щойно минули. Мати! Я завмираю, не дозволяючи Генріху рухатися, але не раніше, ніж він наступає мені на ногу.

— Чому ви зупинилися? — попри значну відстань, голос матері лунає чітко.— Нужбо, покажіть мені, як ви танцюєте гальярду.

Мій брат не коливається.

— Варіація на одинадцять кроків,— шепоче він і починає муркотіти швидшу мелодію, ніж того вимагає ритм танцю. Мій брат у чудовій фізичній формі. Що ж до мене, я схожа на молодого веселого оленя. Виконавши фігуру, ми перепочиваємо. Мати аплодує.

— Генріху, серденько, ви перевершили вдвічі старших за вас чоловіків! Взірець елегантності! Приємно бачити вас із партнеркою, чия краса та граційність не поступаються вашим. Тепер, коли Марго з нами, треба підготувати балетну виставу з вами обома в головних ролях,— промовляючи ці слова, мати прямує нам назустріч і зупиняється зовсім поряд.

— Для розважальної програми у масничний вівторок? — жваво запитує Генріх.

Мати поблажливо усміхається, простягнувши йому руку.

— І на додачу амбітний,— каже вона, куйовдячи волосся Генріха вільною рукою, поки він нахиляється і цілує іншу.— Ви найкращий подарунок від Бога.— Потім, повернувшись до мене, вона дивиться суворіше, губи стискаються у тверду лінію.— Ваша гувернантка геть розгубилася, пояснюючи, куди ви зникли, коли я прибула до Овального двору.

Я шаріюсь.

— Це моя провина,— зненацька дивує мене Генріх.— Я чекав на Марго й повів її сюди.

Обличчя матері стає ніжнішим. Обійнявши мене за плечі, вона каже:

— Король бажає вас прийняти.

Я гадала, що зустрінуся з Карлом у його апартаментах у родинному колі. Тож я налякана, коли двері відчиняються і я бачу його величність на помості, в оточенні десятків дворян, які чекають аудієнції.