Задоволена, мадам стукає і без вагань відчиняє двері, почувши запрошення матері. Вона впевнено переступає поріг, а мої ноги немов чавуном налиті.
— Ваша величносте, прибули принц із принцесою,— каже мадам, вітаючи першу фрейліну матері, герцогиню Д’Юзес.
Мати оцінююче дивиться на нас.
— Франциску, ви були слухняним і гарно вчилися?
Мій брат шанобливо уклоняється:
— Так, пані.
Мати відповідає схвальним жестом. Потім переводить погляд на мене.
— Марго, ви така мила дитина, коли не вкриті брудом.
Я червонію й присідаю в глибокому реверансі — це значно легше, ніж знайти в собі сили говорити.
— Мені приємно, що обоє моїх дітей при доброму здоров’ї,— мати схвально киває баронесі.— Для мене було великою втіхою знати, що вони в безпеці тут, де повітря чисте й вільне від смороду війни та епідемії єресі, поки я намагалася вести мирні перемовини з принцом де Конде.
Почувши ім’я відомого лідера єретиків, мадам хреститься. Я вчиняю так само.
— Сподіваюсь, тут немає французьких часословів,— веде далі мати.
— Звісно, ні, ваша величносте!
— Добре. Мені вдалося викорінити всю цю маячню з душі мого сина Генріха,— її погляд знову зосереджується на мені.— Чи потішить вас звістка, що вже не треба ховати ваш часослов, коли ви зустрінетеся з братом?
Я киваю. Я задоволена. Задоволена, що мати приділяє мені увагу, задоволена, що мій брат уже не налаштований спалювати мої книжки. Коли ми жили разом, він спалив чимало. Натомість подарував мені молитовник гугенотів, але я віддала його мадам і щодня молилася, аби він відвернувся від єресі. Я не співчувала йому, коли мати довідалася про його гріхи, але співчувала, коли його добряче побили за це.
— Пані Маргарита дуже набожна,— каже мадам. Певно, це похвала. Чому ж тоді вона переминається з ноги на ногу? — Але...— вона замовкає, стискаючи та розтискаючи пальці.
— Що таке? — наполягає мати. Погляд стає суворим.
— Ваша величносте,— голос мадам лунає приглушено, наче вона збирається повідомити важливу таємницю.— Пані Маргарита знала, що ви ідете до нас. Знала до прибуття посланця,— вона знову хреститься.
— Знала?
— Так...— мадам робить паузу. Чути, як вона ковтає слину.— Під час наших уранішніх занять вона сказала, що чекає на вас.
Очі матері блищать.
— Отже, Марго, здається, що ви не менш гідна представниця роду Медічі, ніж роду Валуа.
Я не розумію. Очевидно, як і мадам. Вона цілком спантеличена.
— Я передбачила смерть вашого батька,— мовить мати, дивлячись мені у вічі.— Мені наснилося його скривавлене обличчя. Я благала його відмовитися від участі в турнірі того самого дня, коли він отримав смертельне поранення. Він не послухав,— невимовна печаль бринить у її голосі, але згодом куточки губ розтягуються у вельми хитрій посмішці.— Декого лякає дар передбачення. Але я скажу вам, дочко: ніколи не бійтесь того, що може принести вам користь,— мати переплітає пальці й усміхається ширше.
— Запам’ятайте мої слова, баронесо. Я здобуду корону для цієї дівчинки, як я вже зробила для її сестри — королеви Іспанії. У цьому випадку не буде потреби обирати герцога, як ми були змушені вчинити з Клод.
У мене лишилися невиразні спогади про мою сестру, герцогиню Лотаринзьку, але я знаю, що вона мала добру вдачу й кульгаву ногу. Вочевидь, на пошук чоловіка перше вплинуло значно менше, ніж останнє. Усе це здається мені цікавим і захоплюючим.
Я замислююсь, чи означає ця бесіда про моє майбутнє, що мені дозволять повернутися до двору разом із королевою. Я надто молода для заміжжя, але, поза сумнівом, багато б чого навчилася, спостерігаючи за матір’ю та її фрейлінами. Мій брат Генріх зараз при дворі. Чому ж мені не можна? Я відкриваю рота, щоб спитати про це, але не наважуюсь.
— Маєте щось сказати, дитино? — Її питання приголомшує мене. Від матері ніщо не укриється — жоден подих, жоден рух.
— Я...— прохання вирушити до двору ледве не вихоплюється з мене. Однак я кажу дещо інше.— Я приготувала уривок для задоволення вашої величності.
— Гаразд. Читайте.
Пригнічена власною сором’язливістю, я змушую себе сказати те, що хотіла, але слушна мить минула. Мені наказали декламувати. Покірливість і дисципліна беруть гору. Добре відрепетирувані цитати з Плутарха мимоволі ллються з моїх вуст, немов вино з бочки. Увесь цей час погляд матері прикутий до мене. Закінчивши читати, я стою, стиснувши руки, в очікуванні її вердикту. Можливо, якщо вона мене похвалить, я зможу перейти до теми мого повернення.
Читать дальше