Мирослава Горностаева: Дажбожа криниця

— В молодого князя нав'ї очі, - шепотілося опісля подільське жіноцтво, — і темна душа… Недаремно його не любив батько…

— Батько його відіслав до міняйл новогородських, — бурчали й чоловіки, — та ще й примовив: «По вас і князь…» Не схотів би Святослав такого наступника.

Декотрі і впрост казали:

— Братовбивця… Проти Роду пішов… Дажбог від нього одвернувся, а й Перун чи помагатиме? Як буде знов війна, пропаде сам, дружину погубить, то й нам тоді не стримати степовиків.

Берегиня ж вважала, що треба з'єднати собі Малуню. З цією метою запропонувала княгині- матері послуги цілительки. Хора жінка, застуджена на Ільменських вітрах, з радістю погодилась.

— Тільки пришліть справжню відьму. — попрохала.

Берегиня вибрала мене.

Служба була не дуже важкою. Княгиня, справді дуже хвора, не коверзувала і не вередувала. Тільки жалілась і жалілась безперестанку. На небіжку-свекруху, котра її ненавиділа, на небіжчика-чоловіка, що охолов до неї, на брата Добриню, який злигався з п'яницями-урманами і час від часу ставав «скажений» від надміру хмільного, на сина, що її не слухав, на численних невісток, чиєї мови не розуміла.

— Рогнедь із кривичів, — починала Малуня зі старшої невістки, — все «ака» та «цека»… Бідолашна дівчина. Взяв її син ґвалтом, а живе неправдою. Чехиню йому привезли, — зітхала, згадуючи другу, — мало в Києві дівчат? Говорить та Мальфріда так, що й не второпаєш, та ще й грецької віри… Дошкам молиться… Тепер висватав болгариню… Ще ліпше. Каже ніби по-нашому, а все одно незрозуміло. Жодне мамою не зве… Рогнедь, чуєш, Світозаро, дітей ховає од мене, наче я їх зурочу. А мені ж її шкода, ой шкода… Скільки од синка рятувати доводилось… Б'є він її і жалітись не дає, а вона потім синці білилами замазує. Горда, ще б пак… Приголубити хочу, від серця, а воно мов кішка пирхає. Синочку ж стану вимовляти, а він мені: «Не лізьте, мамо.» П'є він, Світозаро, Добриня його споює. Навмисне, аби владу над ним мати. Наложниць завели цілу ровту, і дядько і небіж обидва туди їздять, за місто, а потім з тими потіпахами їхні урмани сплять. А стану соромити: " Не лізьте, мамо… Помовч, сестро…» Леле, був би живий Святослав… Най би й іншу жону мав, але не дав би синам пропасти.

Я співчутливо притакувала. Надивилася бо на нові порядки у княжому теремі.

— Вдову Ярополкову взяв за себе, — жебоніла Малуня, рада, що хоч хтось її слухає, - брата вбив, а з жоною його спить. Як вони з Добринею не вимовляються, а вбивць вони підкупили. За ті скарби, що награбували в Полоцьку. Віщий до Святині не пустив… Князя… Сором який… А що не скажи: " Мовчіть, мамо.»

Самому Володимиру я намагалася не навертатися на очі. Але раз таки зіткнулись-мо на деревляній галереї. Юнак мав вигляд невиспаний і вельми похмільний. Прийнявши мене за служебку, спробував був обійняти, але я глянула на нього, як учив Чара, і тихо сказала:

— Геть!

Від різкого болю у голові молодик одразу ж протверезів.

— А, — сказав, — то ти материна відьма? Правду кажуть, що ви не старієте? Скільки тобі літ?

— Багато, князю…

Не так уже було й багато, але я не хотіла вести довгі розмови з розбещеним молодиком.

— Ну, йди… І не забудь уклонитись наступного разу!

— Кланяються лише Богам, князю, та й то у великій притузі, - відповіла я і шаснула у двері раніше, ніж він отямився від мого зухвальства.

Раз, увечері, я йшла через півтемну трапезну з глечиком готового зілля. Коли раптом почула з галереї князів голос. Я не мала ніякого бажання знову з ним розмовляти, тому передбачливо заховалася в темному куті, аби пропустити нового пана Гори повз себе.

— …вся шана моя буде, — говорив князь, — і інших змушу! Хто не скориться — знищу!

Володимир був не один. Мигнуло світло… Князь сам ніс підсвічника. Дивно… До трапезної увійшло двоє: сам Володимир та Перунів верховний волхв, Вогнедар.

В мене трохи не віднялися ноги. Віщий Вогнедар був не менш суворим, аніж його Божество. Я не уявляла навіть, що він зі мною зробить, як. застане на підслухуванні. Тим більше, що розмова явно не призначалась для сторонніх вух.

— Предки говорили, — прогудів Вогнедар у відповідь, — біда тому, хто ділитиме неподільне. Бог бо єдин і множествен, і хай не розділяє ніхто того множества.

— Він і буде один… Перун! Ви станете єдиним духовним пастирем, Віщий! У вас не буде суперників! Я засиплю вас пожертвами! Поставлю новий Образ в Гаї! Тільки підтримайте мене! Інші рахмани мене зневажають!

— Може є за що? — буркнув у вуса Вогнедар, — слабкий єси, князю. Не гартуєш ні духа ні тіла, науку нашу плазом пустив. Ось і зараз пусте речеш. Як один Сварожич може стати більшим за Інших? І як Перун тобою опікуватиметься, коли ти геть очманів від пияцтва та гульбищ щоденних? Приходь до мене вчитись бою, як батько твій ходив. Ось коли навчишся голіруч перемагати мечників, тоді й поговоримо.