Мирослава Горностаева: Дажбожа криниця

— Той хозарин купив його в хінського купця. Ми там бачили кількох. Дрібний люд, жовтолиций. Що джерґочуть — не втямиш. Пустили їх з миром. А мечі хінове носять за спиною.

— Мо’ так малим і зручніше. — погодився батько.

— Бери, майстре, дарую.

— Дякую, князю, але не підійде мені, ведмедю, хінська зброя. Залегкий клинок. От вам би по руці. Руки малі маєте.

Святослав узяв своїми тонкими пальцями підкову з купи залізяччя. Стиснув руки, напружився. Залізо почало піддаватись.

— О! — сказав батько схвально, — будь-який меч по таким долоням.

Хінський клинок залишився в нас. Потай я довго роздивлялася його, мацаючи пальцем дивні, схожі на павучків, знаки на лезі. Намагалася уявити собі хінів і хінського коваля, котрий зробив цей клинок. Але замість того виділа лише сині очі та русявий чуб. І осяйний усміх переможця.

Літа бігли по Колу.

Я знала, що він має вже двох жон, має і діти. Браття мої теж привели собі жон і поставили хижі. Ходили свати і до мене. Я всім відмовляла.

Почала відвідувати Берегиню. Велика Волхвиня, що, за звичаєм, звалася одним з імен Богині-Матері, відкрила в мені дар цілительки.

З дитинства рідні помічали, що порізи та ушкодження гояться швидше, якщо до них доторкнеться моя рука. Чутки розповзлися по Подолу і привели до нас у дім карооку красуню.

— Відункою будеш, — одразу ж сказала Берегиня, — силу маєш. Решті треба вчити. Ходи зі мною.

Я пішла. Десь в глибині серця уявлялося: ось він лежить, поранений, а я його рятую. І тоді він, нарешті, зверне на мене увагу, а не просто смикне жартівливо за косу.

Дні я проводила з Берегинею, а вечорами ходила до Дажбожої Святині. Вважала, що прабатько швидше за всіх Богів змилується над моєю тугою. Врешті мене запримітив старий Чара.

— Чого просиш? — запитав волхв, побачивши мене з кошиком яблук — черговою пожертвою.

— Любови! — вирвалося в мене.

— Всі просять любови, — сказав старий, — мало хто просить знання…

— Я б хотіла знати все!

— Чия ти? — всміхнувся старий.

— Світозара Любомирова з Ковальського Кута.

— А до Берегині чого бігаєш? Я бо тебе часто там виджу.

— Вчуся на цілительку. Мати — Волхвиня вважає, що в мене Дар…

— Маєш Дар і хочеш відати все? Гаразд… Давно не траплялося мені виховувати справжньої відьми. Переводиться Сила. Будеш моєю ученицею. І до Берегині теж ходи. А далі — побачимо.

Чара жив при самій Святині. То вельми гарна була споруда, вся із світлого дерева. Всередині завше пахло живицею, а на святому місці — пречудова різьба: Прабатько Дажбог у вінку із сонячних променів. Промені і лик пломеніли щирим золотом.

У прибудові зберігалися дощечки, вкриті резами. Окремо — чужоземні книги з пергаміну, папірусу, списані незнаними знаками. Серед них я віднайшла навіть сувої, мережані «павучками», схожими на ті, з хінського меча.

— Знаєш рези? — запитав Чара.

— Аякже!

— Добре. В цих і в інших знаках — мудрість наша і чужоземна. Знати треба все. Аби мати змогу порівнювати.

Чого лишень не знав старий Чара…Він оповідав мені, та ще кільком учням про незнані краї та дивні битви, коли Боги давали людям зброю й керували їх колісницями, про те, як йшли на Схід арійські роди шукати бозна-якого щастя, про родоначальника Арія, про древню Трою, про Кия, про жовтолицих мудреців з країни Хін…

— Колись в премудрого Кун Міна спитали, — оповідав Чара, — чи слід за зло платити добром. «За добро треба платити добром»- відповів мудрець, — а за зло — по справедливости.»

— А що є мірилом справедливости? — вихоплювалось в мене.

— Вся біда в тому, що нема єдиного мірила. Що зле для одних — добре для інших.

— А що говорять мудреці ромеїв?

— Що за зло слід платити добром. Щоправда, це лише гарні слова. Діяння їхні є цілком протилежними.

— Але тоді зло запанує в цьому світі… А ви що думаєте, премудрий Чаро?

Волхв ледь усміхнувся:

— Наші Боги говорять: «Живи з усіма у злагоді та бережи сей світ, зелений і прекрасний.» Але й не дозволяй злу себе стоптати. Понад усе — воля. Раб і у Вираї — раб. Воля — це добро. А зло приходить в сей світ з ланцюгом та арканом.

Найбільше зацікавила мене оповідь Чари про одного княжича з тих аріїв, що перетяли Небесні Гори Сходу в пошуках невідомого. Сей воїн відкинув меча, відтяв чуба, найпершу вояцьку ознаку, і ходив босий по землях Сходу, говорячи, що щастя — це перестати бажати і сподіватись. Чи була б я щасливою, втративши сподівання? Чара оповідав про могутніх володарів, котрі одружувались з пастушками…Чим я гірша за ту Малуню? Або за вирлату мадярку, що її висватала Святославу княгиня-мати? Може я стану волхвинею, такою як Берегиня, і тоді… Ні, щастя — це сподіватись…