Вєтров Олександр - На скрижалях історії

Годині о другій дня скликали мітинг на площі за містом. На рівному, чистому полі прямокутниками виструнчилися частини й роти запасного 122-го полку, у центрі стоїть новозведена трибуна. Сюди прибуло все районне й військове начальство й доросле населення міста Ананіїва.

Відкрили мітинг. Багато промов висловлюють військові, цивільні, рядові й офіцери, інваліди й жінки. Скінчилося людське горе, ворога розгромлено, настав мир, хоч і забрала ця клята війна мільйони людських життів. Гарматна батарея дала салют на вічну славу полеглим у боях за Батьківщину. Скільки змішалося тут усього в купі: радості, сліз, печалі. Плачуть, тужать жінки, які одержали похоронки на чоловіків, братів, батьків і синів. Вічна їм усім пам'ять!

У штабі готують документи для першої демобілізації з армії осіб 1898 року народження. У цих списках числиться й Харченко Іван. Їх помістили в окремому приміщенні. З усього запасного полку таких набралося не так уже й багато, близько півсотні осіб. Семеро діб їх тримали, поки заготовляли документи й червоноармійські книжки. Отримали на дорогу сухі пайки й талони на обіди на пересильних пунктах.

25 липня 1945 року всіх демобілізованих провели за місто з оркестром. Командир полку Малашенко побажав щасливої дороги й вони неквапливо пошкрябали на вокзал.

У Радянській Армії Івану довелося послужити всього п'ять місяців, про що й записали в документі: «Демобілізований на підставі Закону Верховної Ради СРСР від 23.06.1945 р.».

Прямує до вокзалу, а в думках: «Куди ж мені тепер податися?». Тягне до сім'ї, а її немає, розпорошена по білому світу.

Весна — літо 1945 року. Перемога! Людей охопило якесь неповторне почуття. Не знає він, що там відбувається на батьківщині, у його рідному селі...

А там, у Вербівці, 9 травня в центрі села було людно, гамірно, святково, дівчата в національних українських віночках і стрічках. Грала нехитра музика, лунав спів, настрій у людей панував святковий, піднесений.

Відтепер щодня в райцентрі жінки брали за руки дітей, наривали букети квітів і йшли на залізничну станцію Кам'янка. Там збиралося багато люду. Кам'янчани стояли на пероні, повз них мчали товарні потяги. У вагонах широко відкриті двері, солдати горлали пісень, з перону люди кидали їм квіти, а вони викидали пачки кольорового паперу. Діти збирали ті листочки й ще довго зберігали в себе. Інколи деякі поїзди зупинялися, і з них вискакували солдати прямо в обійми рідних [70].

Іван теж вискочив із потяга на пероні станції Кам'янка. Окрім сивої пухкої ковдри передранкового приземистого туману, ніхто його не зустрічав. На сході прорізувалася тоненька смужка світанку, поволі він усе владнішав.

Пошкандибав зі станції на Михайлівну правцем, польовим потоптом, насолоджуючись шепотом вітру, запахами степу, лісу й всіма відтінками ранішнього неба. З-за блакитного виднокола, десь із даленіючої імли за Кам'янкою, між Косарами й Юрчихою, викочувався поволі червонястий окраєць сонця, яке синило простір над тихоплинною річкою Тясмин.

Орожевлювалися у вранішньому небі прошвини хмарок і маревні серпанкові далини пообіч шляхів. Правобіч розляглося велике руто-буйне зелене пасмо урочища Тростянки, ліворуч урочище Діброва, трохи поодалік Парафилово, Барвінкове, Ребедайлове, Хіврочеве.

Вибрався, як колись у дитинстві, на маківку степової могили. Звідси як на долоні не лише ближній степ, а все широке роздолля, аж ген, де око тулиться до правобережних притясминських крутоярів.

Удивляється в степ так, аж очі млоїть. У далині побачив стадо корів на пасовищі й ватагу пастухів. Від них дізнався, що його дружина повернулася й живе в селі з матір'ю й з дочкою Галею. З нею дівчинка років чотирьох. У нього відразу відпало бажання йти в Михайлівну, хоч і минуло вже багато років, як вони не бачилися. Зупинився в степу, хоче повернутися, а куди не знає...

Переборовши внутрішній різновій перечливих почуттів, таки вирішив іти на Михайлівну, адже там є крім чужих йому людей, і його рідна кровинка-дитина. Ніби відчуваючи невеселий його настрій, услід тільки сумно хитають головами прогонисті соняшники.

Зайшов до знайомої оселі, там усі в зборі. Донечка Галя цього разу не злякалася, кинулася до нього як до рідного батька, решта в оселі йому чужі. Привітався. У першій кімнаті теща. У дверях з іншої кімнати з'явилася Гелена, а за нею її дитина з бантиком на кучерявій голівці, у білім платтячку. Глянули одне на одного. Нараз із серця щезла, вилущилася бентежна радість від побачення з дочкою. Заціпенів, стоячи біля вхідних дверей, далі ступати не насмілюється, на руці шинель, за плечима речовий мішок-наплічник.