Олександр Боргардт - Аналітична історія України

Україна довгий час була лише частиною російської імперії, власне – її колонією. До неї вона була остаточно приєднана завдяки війні 1709, яку – хоч і в союзі зі Швецією, ми тоді програли, так і не приклавши всіх можливих зусиль для перемоги. Та й були за це покарані трьома століттями ворожої окупації. Року 1711 недоумкуватий російський цар на Пруті потрапив був у полон до турків, але скористався продажністю турецького командуючого та звільнився за хабар з полону, з усією армією. Султан потім стратив за це свого командуючого, але – було пізно. Чи не могли тоді козаки винищити відступаючу армію окупантів? – безумовно, могли; але – не винищили.

Якщо коротко висловити саму сутність імперії, то нею є агресія. Насамперед – пряма, теренова: поширення за рахунок сусідів, захоплення чужих земель та цілих країн. За цим іде всяка інша агресія: економічна, демографічна, генетична, мовна, культурна. Витіснення місцевої мови та культури, або їх пряма заборона. Як заборонена була 1863 П. Валуєвим українська мова в Україні: “нікакого малоросійского язика нєт і бить нє можєт”. Або як заборонена була ірландська мова в Iрландії, після її остаточного приєднання до Британської імперії. Натомість нав’язуються імперські мова та культура, як правило відсталі, але пропорційно агресивні.

Iсторія народу є невід’ємною частиною культури, та нищиться в імперіях чи не в першу чергу. В них вона – галузь науки, – підлягає заміні мітом та фальшуванню. Бо, не істина, не те, що було насправді, цікавить історію тепер, радше – якраз навпаки. Відтепер вона має виконувати наступні завдання.

1. Представити агресора – не агресором, упаси Боже, а як чи то миролюбного “освоітєля”, чи то навіть “освободітєля”. А кримінальні злочини власної історії намагається перетворити на “подвігі во славу отєчєства”; ні більше, але й не менше.

2. Позбавивши завойований агресією нарід власної культури та історії, – спромогтися “довести”, що у нього їх ніколи й не було “народи нєісторічєскіє”, за термінологією наукового шахрая XІX ст. Н. Я. Данілєвского.

3. Поспіхом замінити відібране – власною культурою та історією. Останньою, як це плине з попереднього, – не справжньою, а вигаданою. “Довести”, що крім “вєликой історії” агресора – у підвладного народу жодної історії не було і не могло бути. Ніколи.

Як це діє, та з якими наслідками, – розповідається у Доп. І, на прикладі тiєї ж російської імперії.

Саме звідси, з усього попереднього та ні звідки більше, походять усі ті дурні балачки, що “пєрвая ґосударствєнность в Восточной Європє била россійская”, “Кієвскоє ґосударство стало общєй колибєлью трєх народов: русскіх, украінцєв і бєлорусов”. Перелічувати їх тут треба саме в цьому порядкові, ніколи інакше. За старшинством? – чи за численністю? А може, як близнюків: за появою на світ? Зауважимо, що категорично не можна чогось там переставляти – лише у сакральних формулах.

На спростування подібних дурних нісенітниць і спрямовано пропоновану низку нарисів, що разом складають чи не першу наукову історію України, від самих її початків. Невдячна то справа – вичищувати Авгієві стайні імперської історичної брехні, та що поробиш, – конче необхідна. Тим паче, що наші професійні історики совєцької школи поки що з цим ніяк не квапляться, або взагалі – не паляться до цього.

До творення історіографії, опису історичних подій, – є два підходи, назвемо їх умовно: географічний та політичний.

Перший, це дослідження в часі того, що відбувалося на якомусь більш менш замкненому географічному терені. Припустимо – на найбільшому з Британських островів. З незапам’ятної древності, про яку, однак, уже є якісь певні відомості – та по нашi часи. Він є прийнятий у світі. Наприклад, польська “Iсторія Англії” Генрика Зінса (Варшава, 1971) – починається часами доісторичними, коли:

Найдавнішні знахідки дозволяють прийняти, що люди перебували там уже біля 250 тисяч років тому.

Але, історія як така починається значно пізніше, коли можна твердити щось, хоч більш–менш визначене:

Повніші відомості про Англію маємо тільки з біля 3 тисячоліття п. н. е., коли туди прийшли люди, що походили з іберійського півострова.

У совєцьких домінував підхід політичний, – продовження у минуле iснуючої державності. За таким підходом, у підкорених Російською імперією народів – жодної власної історії взагалі не було. Бо, все, що у них є, то лише якась частина попередньої історії Імперії. А, що там було перед нею, – то є суті дурниці. Якісь там “союзи плємєн” бігали “Дікім Полєм”. Тому й не було, практично, у Совєцькому Союзі таких видань, як історії окремих народів. Була історія імперії загалом – “Iсторія СССР”; і все.