”…для нас, втім, і алани, яке б не було їх походження, полишаються народом неісторичним, тому, що їх діяльність не порізнюється від дії їх попередників; і сліди їх також пропали по наших степах”.
(теж там, с. 88)
Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.
Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний “старшій брат”, а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово “славянскоє єдінство”. Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над “i”, сказати просто: слов’янське шахрайство; та, про це згодом…
Так що ж воно там у нас було, перед отою вигаданою в Москві “спільною колискою” з її “старшім братом”? Який і досі пнеться нас усіх повчати та нами керувати. А було, попри “пєрвого лєтопісца”, який писав, що “жівяху зверіньским образом, жівуще скотьскі”, – немало цікавого. Бо, є в нас наочне свідоцтво минулого – наша мова.
Мова змінюється не роками, а сторіччями, та зберігає в собі чимало різного; часом – і вельми повчального. Бо, кожний, хто жив досить довго на якійсь певній землі – неодмінно полишає нащадкам і щось зі своєї мови. Змінюється, часом, граматика, але найвитривалішою є лексика мови, її словниковий запас.
Чи не найстаріший з відомих слідів нашого минулого, то є стоянка людей кам’яної доби на Черкащині, в самому серці України. Вони полювали на мамутів – величезних передісторичних слонів, харчувались їх м’ясом, а з ребер робили остови для власних юрт. Чи полишили вони нам щось зі своєї мови – важко сказати. Але, є в нашій українській мові два слова, які видаються дуже, дуже старими.
Слово “багаття” – чи не нагадує воно про ті часи, коли власне вогнище було першим багатством у хаті первісної людини? Вражає й слово “домовина”, то вже з тих часів, коли померлого ховали у домівці, що нагадувала дім. Бо, в нашій країні відома дуже давня, так звана “зрубна культура”, за якої ховали саме так: по маленьких зрубиках.
Наша мова буде нам, часом, і надалі вказувати хід історії, бо є не менш складною від будь–якої з інших європейських мов. Її лексика теж показує нашарування різного роду, різного походження. В ній можна викрити старішу (схоже) основу – балтицьку лексику, поріднену до сучасних литовської та латиської мов: це буде більше як 700 коренів слів. Є в ній більше півтисячі ґерманських коренів, спільних із сучасною шведською (більше) або німецькою (менше) мовами. До двох сотен спільних мадярській мові коренів, вочевидь – від мадярських родичів, гунів. До них же тягне якась частина нашої розлеглої тюркської лексики, походження якої тепер важко й встановити, – чимало було у нас степових тюркських побратимів. Є навіть до сотні фінських та приблизно стільки ж естонських коренів слів. Все це разом – не можуть бути прості займання. Це слова, які увійшли до мови разом із народами, з яких за тисячі років етнічно склалися ми, сучасні українці. Слова це – все прості та старі. Не сучасні “тусовкі”, “регіони” або “маркєтінгі“; теж займання, але радше від власної дурості, ніж за справжньою потребою.
З усього подальшого читач має отримати й досить чіткі уяви про так звані “рушійні сили історії”. Вони є досить прості, та як історія людства уславлена переважно війнами, то їх причини, як правило, лежать на поверхні. Бо війни, це як електричний розряд, що виникає в міру накопичення протилежних зарядів. А до війни призводить накопичення протилежних переконань у сторін. Скажімо – поглядів на рабство та волю. Або накопиченням внутрішніх тенденцій землеробних культур до поширення та прагненням кочовиків зберегти свій терен існування; або, нарешті, звичайна гризня за владу.
З точки зору, скажімо, математичної фізики, історія – це є деякий випадковий процес, керований, як стихійними так і детермінованими чинниками та силами. Та кінцевий виник якого визначений необхідністю якоїсь величини, параметру, характеристики (або – величин) – прагнути до мінімуму. Ну, щось таке, як принцип найменшої дії в механіці. Та як такий – процес завжди оптимальний. Тобто такий, що за даних умов веде до одного–єдиного розв’язку. Процес цей є доволі складний, але такий, що на кінцевий його виник можна й впливати, як десь та щось змінити, переважно – у якiсь вирішальні моменти історії. Цим ми теж будемо займатись, в міру наших скромних можливостей. Адже, не забудемо, – математичних моделів історичних процесів, наразi, немає.
Читать дальше