Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

землянку з пічкою, а от тільки горе: хліба ніде добувати. Певно, що на

зиму доведеться таки мандрувати на Дунай. Очі обох козаків світилися

веселим вогнем. Вони раділи з краси запорозького Великого Лугу. Навіть

Рогоза почував себе тут щасливим і тільки думи про тяжке становище

Галі темними смугами краяли те світле й радісне почування. Вже сонце

було височенько, коли Балан привернув нарешті човна до берега і,

вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було

помітити ні з якого боку. - Приїхали! - сказав він, забираючи на плечі

весла. Рогоза забрав з човна свою зброю і вони, поринаючи з головою у

високій траві, пішли од берега у пущу плавні. Йти довелося недалеко, і

за кількома кущами бузини виявився курінь, добре вкритий очеретом ще й

з запоною, сплетеною з осоки на дверях. - Пугу, пугу! - гукнув Іван

по-запорозькому звичаю, ще здалеку. Зачувши пугукання, назустріч

козакам з куріня вийшов Яків Люлька. Се був літній козак з сивиною у

вусах, невисокий на зріст, але кремезної постаті з могутніми плечима й

високими грудьми. - Поїхав сам, а повернувся удвох? - сказав він до

Івана, привітно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку. -

Прийміть, дядьку, до гурту. - Що більше, то веселіше! - одповів Люлька

і, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня. Іван

розказав товаришу про пригоди Рогози, і вони зразу ж почали радитись

про те, як зрятувати Галю з дитиною, але ні до якого певного краю у

своїх міркуваннях не дійшли. Забрати її уночі і привезти у плавню було

нетрудно, але що було б далі? Наближалася осінь - куди подітись тоді з

немовлятком? Податись на Україну? Але ж і там скрізь було кріпацтво...

Після скасування Запорожжя вже ніде неможливо було вільно прожити.

Тільки одно надумали козаки: ловити якнайбільше риби та продавати її,

щоб придбати грошей. - Як будуть гроші, - говорив Люлька, - так тоді

скоріше щось надумаємо. Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче

не було де рибу продавати. Але козаки зуміли зарадити справі. Щоб

переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великі кошелі

і, втопивши їх у річку, щодня впускали туди свою здобич. З харчів

козакам потрібний був самий хліб та ще сіль, риби та дичини вони мали

стільки, скільки душа бажала. Через тиждень Рогоза поїхав до своєї

хати по хліб. Виїхав він у полудень, щоб до захід сонця виплутатись з

протоків та озер; на лиман же виїхав аж увечері, коли вже почало

смеркати. Непомітною комашкою човен козака пересунувся через широку

просторінь лиману і наблизився до невеликого острова, що був недалеко

вже од рідних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що

по хатах ще де-не-де світилося і люди не спали. Треба було перечекати

і він сів на березі під вербою. Тут козака обступили згадки про

недавнє минуле, бо се був той самий острів, що з нього два роки до

того він вперше почув голос своєї Галі. Як воно недавно було те щастя

і куди воно тепер поділося?.. Козак нетерпляче дожидав, поки по всіх

хатах погасне світло і коли, нарешті, діждав того, то сів знову у

човен і поплив до свого садочка. У вулику на пасіці він знайшов і

хліб, і пшоно, й сіль, але всього того йому було не досить: тепер,

коли молодий козак був всього за декілька кроків од своєї дружини, він

не мав сили піти звідсіля і знову стати диким лісовим звіром, не

пригорнувши її до свого серця і не упившись радощами кохання.

Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сільці,

Демко пішов до хати, тільки не так пішов, як ходять люди, а поплазував

на череві, ховаючись поміж травою, мов ящур або полоз. Доплазувавши до

невеличкого віконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно

пошкрябав по склу і того непомітного шкрябання було вже досить, щоб

Галя його почула. Вже не одну ніч Галя спала, мов та пташка на

гілочці, що все чує... Не один раз вона навіть виходила у пасіку

подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. І от

тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто

прибув. Зіскочивши з ліжка, вона схвильована, не зразу навіть знайшла

двері, щоб відчинити, але врешті таки знайшла... Ще мить і два

наболілі серця стукотіли одно коло одного... От Галине ліжко, а от

біля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате

він чує його легкі подихи, доторкається до його тепленького тіла і