Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

чоловіка запекли у серці. - Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се

я з Миколкою приборкала тобі крила? Демко схаменувся: - Боронь Боже,

щоб я нарікав на тебе, Галю! Нагадав мені Іван, що на Дунаї товариство

вільно гуляє, а ми тут загибаємо, от і вихопилося в мене таке слово.

Він заспокоїв Галю і не відмовляв Івана од його замірів. Порадившись,

всі зважили за потрібне, щоб Демко з Галею ночували сю ніч на очах у

людей, в хаті, щоб на них не було підозріння за смерть прикажчика. Як

порадилися, так все й сталося, і коли ранком другого дня Демко й Галя

вийшли з хати, на дворі люди вже галасували, що у коморі Лантухової

хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною під

серцем. Через кілька годин після того до зимовника прибув управитель

і, довідавшись, що старий Балан після катування помер, а син його в

останню ніч зник невідомо куди, зрозумів, що то Іван заколов

прикажчика, помщаючись за батька. Того ж дня він призначив іншого

прикажчика, молодого ще парубка з кріпаків, наказавши йому як

найскоріше будувати переселенцям хати. Після того справа з хатами

справді почала посуватися хутко: лісу, людей і худоби було багато і за

місяць од запорозьких зимівників потяглися дві вулиці: одна в степ, а

друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого місяця, хоч хати й

не були ще докінчені, по них уже почали жити, і одну половину

Баланової хати, нарешті, спорожнили, так що Галя з чоловіком знову у

ній оселилися. Тільки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її

скриня була майже зовсім порожня... Переселенці розтягли все, не

лишивши їй ні празникової одежі, ні грошей, що батько за своє життя

придбав своїй укоханій дитині, ні збіжжя покійної матері. Рогоза давно

вже покинув змагатися за своє добро і бажав тільки, щоб йому лишили

хату, садок, леваду та вільне життя. Галя теж охоче погодилася б на

сьому; до того, що бажав Демко, їй потрібна була тільки корова, щоб

годувати Миколку, бо через горе й неспокій у неї стало негарне молоко,

та й того було обмаль. Одного дня Галя пішла до прикажчика попросити,

щоб з усієї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну

корову. Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напівпанському

вбранні, з виголеною бритвою шиєю і підстриженим у круг довгим

волоссям. Жив у окремій, новій хаті і як був нежонатий, то у нього

була за прислужницю одна з кріпачок, літня удова. Чорнява й огрядна,

зовсім не схожа на російських жінок та дівчат, Галя зразу сподобалася

прикажчикові, і на її прохання про корову він почав одповідати

жартами. Сперше сміявся з її української мови, далі ж почав ніби

розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.

Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врешті хотів

її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши: - Бійтеся Бога!

Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку? Прикажчик розсердився й

насупив брови: - Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли

так... Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив

на панщину, час уже орати та сіяти хліб. Галя передчувала, що Демко

нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе

його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на

колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини.

- Змилуйтеся, пане!.. - говорила вона. - Мій чоловік з роду біля землі

не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ все

козакував. - Не вміє? - скрикнув прикажчик. - То дарма, навчимо

різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись! Заплакана, з

пригніченим серцем повернулася Галя До своєї хати і розказала Демкові

про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що він наказав виходити

завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути. Ранком другого

дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав

бджолам води, зняв з Дерева новий рій і тільки що повернувся до хати,

щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати. - Ти,

лежень, чому не виходиш? Скільки разів тебе просити? - Куди не

виходжу? - здивувався козак. - На панщину чому не йдеш? Адже я вчора

наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили! Рогоза

зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх

часів і що той кінець може бути тяжким. Проте, перемігши себе, він