Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

Для кращого розуміння того, що відбувалося з цивільними німцями та військовополоненими по закінченні війни я прочитала «Злочини та милосердя: доля цивільного населення під час окупації союзників по закінченні Другої світової війни» Джеймса Бака. Детальну інформацію про переслідування євреїв і те, що відбувалося в концентраційних таборах, я отримала, прочитавши «Ніч» Елі Візеля, «Очевидець Аушвіца» Філіппа Мюллера і «Наважуся свідчити» Віктора Клемперера.

Також допомогли відчути особливості тогочасного життя чотири романи, що їх я із задоволенням прочитала: «Наші рятівники» Джени Блум, «Кістяки на святі» Кріса Божаля, «Вкрадена книга» Маркуса Зусака і «Ключ Сари» Тетяни де Росней.

Мушу також зазначити, що, хоча герої цієї книги багато в чому повторюють долі моїх родичів, Крістін не є портретом моєї матері. Зображені тут характери не відображають життєвого шляху жодного з моїх рідних. Але маю сподівання, що уявна Крістін утілила в собі здатність до співчуття, примирення та сміливості, притаманні моїм любим бабусі та мамці.

Хоча «Сливове дерево» є художнім твором, я намагалася дотримуватись історичної правдивості. Наявні помилки та неточності цілком лежать на моєму сумлінні. Сюжет вимагав, аби зобразити Дахау як табір смерті, проте в дійсності він називався «робітничим табором». Без сумніву, утримувані в жахливих умовах, там загинули десятки тисяч невинних людей, але, все ж таки, він не мав відпрацьованої системи масового знищення євреїв, як Аушвіц або інші табори смерті. Також, я навмисно пересунула на осінь замах на Гітлера, що відбувся під проводом Клауса фон Штауффенберга в липні 1944 р.

Еллен Марі Вайсман народилася та виросла в невеличкому селі в промовистою назвою Three Mile Bay (Три милі пляжу англ .) на півночі Нью-Йорка. Американка в першому поколінні, Еллен частенько їздила на батьківщину матері-німкені, де й захопилась історією, життям і культурою своїх предків. Зараз авторка має двох дітей і щасливо живе з чоловіком і трьома собаками на березі озера Онтаріо.

Будь ласка, перегорніть сторінку, щоб прочитати ексклюзивне інтерв'ю з Еллен Марі Вайсман!

Чому вам спало на думку написати цю книгу?

На це запитання важко відповісти, але я спробую. Моя мати сама припливла на кораблі до Америки, коли їй тільки виповнився двадцять один рік. Вона збиралася одружитися з американським солдатом, якого зустріла в Німеччині, працюючи в воєнторзі на околиці свого рідного селища. На той час минуло тільки десять років від закінчення війни, й Німеччину відбудовували з руїн. Її родина жила в страшенній бідності, а міф про казкову Америку був досить привабливим, тож вона кинула рідних і поїхала на інший континент, аби вийти за малознайомого чоловіка. Та її американська мрія обернулася на страшний сон. Чоловік, до якого приїхала мати, виявився брехуном, і вона залишилася зовсім не з тим, на що сподівалася. Зрештою, вона оселилася на віддаленій фермі й мусила щоразу 20 хвилин іти пішки до найближчого села, не маючи ні автівки, ні водійських прав. По короткому часі вона народила мою сестру, брата й мене. Потім батьки розлучились, і мати, забравши нас усіх із собою, повернулася до Німеччини, сподіваючись почати життя спочатку. Однак, не судилося. Батько наполіг на нашому поверненні до Штатів, хоча й не збирався жити з матір'ю. На щастя, мати зустріла турботливого чоловіка, котрий опікувався нами як власними дітьми. Моє дитинство проходило в подорожах до бабусі, тіток, дядьків і численних родичів, відвідуючи яких я мріяла про таке саме життя, повне давніх традицій і культурної спадщини.

Потім, у старших класах, я дізналася про холокост і, чесно кажучи, погано могла собі уявити, що всі ті жахіття, про які нам розказували в школі, відбувалися в прекрасному світі моєї дитячої Німеччини. Друга світова війна була улюбленою темою нашого вчителя історії, котрий особливо наголошував на тому, як нацисти поводилися з євреями. Дуже швидко однокласники почали дражнити мене нацисткою, вітаючись у коридорах салютом і фразою: «Хайль Гітлер!». Тоді я вперше відчула на собі тягар колективної провини. Я почала розпитувати матір про те, як їм жилось у війну, про роль дідуся і про те, що відчувала бабуся, залишаючи їжу для полонених євреїв, котрих проводили селом. Я хотіла зрозуміти, чим вона ризикувала і про що думала, не маючи достатньо харчів для власних дітей. Дідусь воював на російському фронті й двічі тікав із табору для військовополонених. Більше двох років моя бабуся не знала, чи він узагалі живий, аж доки одного дня він не з'явився на ґанку. Він був звичайним піхотинцем і не належав ні до СС, ні до нацистської партії. Мама водила мене до бомбосховища, в якому вони, голодні й налякані, ховалися від повітряних нальотів. Вона розповіла про продуктові картки, довжелезні черги до крамниць, про те, як одного разу з вагітною бабусею ховалась у канаві від союзницького винищувача та про те, що від постійного виття протиповітряної сирени починають боліти вуха. Але тоді я була надто юною і не вміла ще ні зрозуміти, ні пояснити одноліткам, що бути німцем іще не означає бути нацистом, що протестувати в Америці значно простіше, ніж у Третьому рейху, що, якби вони самі жили в ті страшні часи, невідомо, чи наважилися б ризикнути власним життям для чийогось порятунку. Мій американський батько навчав, що зло може оселитися в серці кожного, незважаючи на національність, расу чи релігійну приналежність, але я тоді ще не вміла висловлюватись аргументовано. Я не знала, як пояснити однокласникам, що колективна провина, на відміну від провини особистої, не має сенсу, і що легко судити з відстані багатьох років. А ще я знала, що нікому не хочеться чути, що під час Другої світової постраждала і моя родина.