Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

Крістін повернулася до нього і поцілувала в губи.

— Нехай улаштовує,— сказала вона, відриваючись від нього. — Тим паче, що мусимо накрити скатеркою весільний стіл.

— Вона й досі в тебе?

— Так, вона пролежала в моїй кімнаті всю війну. Коли мамця вирішила ховатися від нальотів у погребі гера Вайлера, я вночі прослизнула туди й забрала нашу скатерку і твій оберіг. Я хотіла зробити тобі сюрприз ще на горищі, та не випало нагоди. — Вона знову поцілувала коханого. — Так приємно і дивно бути вдома, еге ж?

— Угу, — погодився він, — але не забувай, що нам доведеться ще на кілька місяців повернутися до Дахау для свідчень на трибуналах.

— Я знаю й готова зробити це безоплатно, — відповіла Крістін, на мить кладучи голову йому на груди. Потім поглянула в Ісаакові темно-каштанові очі.— Я тебе кохаю.

— І я кохаю тебе.

Дівчина зітхнула, не прибираючи рук Ісаака з власної талії, потім повернулася до сливового деревця й торкнулася пухнастого цвіту.

— Бачиш, воно вижило і збирається плодоносити, — сказала Крістін. А тоді трохи зсунула його широку долоню і приклала собі до живота. — Зовсім як ми.

— Він розвернув її до себе і, дивлячись прямо в вічі, запитав:

— Ти вже придумала ім'я?

— Якщо буде дівчинка, назвемо Марією, а якщо хлопчик — Абрамом, на честь твого батька.

Ісаак ніжно поцілував її в губи, а потім подивився вдячними очима.

— Danke, — сказав він.

— За що? — поцікавилася Крістін.

— За те, що вижила. Я ніколи й ні з ким би не був таким щасливим. Для мене існуєш тільки ти.

— Крістін, ідіть їсти! — покликав батьків голос із кухонного вікна.

Поруч із ним виднілись усміхнені лиця мамці та братів.

Паросток «Сливового дерева» в моїй душі почав проростати ще в дитячі роки під час родинних подорожей до Німеччини і відвідин бабусі з дідусем, а також тіток, дядьків і численних кузенів із кузинами. Навіть будучи ще дитиною, якимось чином я розуміла, що дотичність до іншої культури, до іншого світу, кількатижневе проживання в напівдерев'яному будинку, де росла мати, змінить моє життя. Але тоді я ще не знала, що це надихне мене на написання роману.

Німецьке містечко, з якого походить моя мати, здавалося мені казковим. Вражали хвилясті пагорби, охайні городи, розлогі виноградники, середньовічні собори та смачнюща їжа. Чарівності додавали щогодинні церковні дзвони та стародавня бруківка вузьких вулиць і стрімких провулків. Кожна подорож була повною пригод, починаючи з дослідження руїн фортеці, закінчуючи спанням під велетенською, схожою на перину, ковдрою з гусячого пуху. Пізніше, коли я дізналася про Другу світову, мені важко було уявити, що в такому прекрасному місці могли коїтися ті жахливі речі. Я зрозуміла, що бабуся була дивовижною жінкою, бо зуміла вберегти від голодної смерті своїх дітей, коли чоловік був на фронті і після війни, коли бракувало всього: продуктів, одягу, медикаментів. У війну й аж до 1950-го року діяли продуктові картки, і майже неможливо було прогодувати й одягти родину із сімох людей. Дідусеві оповіді про східний фронт і дві його втечі з таборів для військовополонених буквально зачарували мене. Та понад усе приголомшувала моя американизована мама — жінка на підборах, у сонячних окулярах — командир запасу пожежної команди, член Асоціації батьків і вчителів, котра купила дітям кльоші та полюбляла приготування їжі на відкритому повітрі. Важко було повірити, що її дитинство минуло в бідності та постійному страху нацистської Німеччини. Дитиною вона носила пошиті з простирадл сукні та милася в залізній діжці, спочатку нагрівши воду на плиті, котру топили дровами, а потім іще й серед ночі бігала до бомбосховища ховатися від повітряних нальотів. Мені — типовій американській дитині — важко було збагнути, через що їй довелося пройти. Частенько я розпитувала матір, вимагаючи повторювати ті самі оповіді багато разів, сподіваючись, що вона згадає якісь іще подробиці. Але їх так багато, що далеко не всі ввійшли до цієї книги.

Окрім родинних історій, в написанні «Сливового дерева» мені допомогло багато книг. Серед інших, «Німецький хлопчик» Вольфганга В. Е. Семюеля, його ж «Війна нашого дитинства: спогади про Другу світову війну» та «Спогади тисячолітньої жінки» Гізели Р. Мак-Брайд. Також я довірилася «Спогадам німецьких жінок про Третій рейх» Елісон Оуінгз. Аби зрозуміти союзницьку стратегію так званого килимового бомбардування, що являла собою навмисну та чітко сплановану кампанію знищення німецьких міст, у результаті якої було вбито понад 100 000 цивільного населення та перетворено на руїни тисячі помешкань, я прочитала: «Як зруйнувати місто: стратегія бомбардування та людські втрати Другої світової війни» Германа Нелла, «Серед мертвого міста: історія та моральні наслідки бомбардувань цивільного населення під час Другої світової війни в Німеччині та Японії» А. К. Ґрейлінга та «Вогонь» Георга Фрідріха. У цій книзі переказано історію бомбардування Гамбурга в липні 1943-го (операція «Гоморра»), в результаті якого загинуло близько 45 000 цивільних, і бомбардування Дрездена в лютому 1945-го, коли загинуло 135 000 людей. Усі зображені в романі сцени з життя простих містян у нацистській Німеччині взято мною з літературних джерел.