Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

Крістін слухала мовчки. Ісаак ніжним рухом поторсав її коротеньке волосся.

— Щоночі земля й небо зливалися в єдиний чорний покрив, що душив мене, чекаючи на мою загибель. Та пітьма здавалася ворожою. Тільки думки про тебе надавали сили хоч якось триматися. Коли над Дахау піднявся американський прапор, не стало чутно бомб і пострілів, ми зрозуміли, що війна, нарешті, скінчилась.

Він обійняв Крістін так міцно, що незмога було дихати, та дівчина не мала нічого проти. Навпаки, по якомусь часі вона навіть перестала тремтіти, розслабилась і майже заспокоїлася. Тоді Ісаак відпустив її, узяв листи і рушив до виходу.

— Давай віддамо їх полковнику Хенслі,— сказав він, — і розкажемо йому про Стефана.

У своєму кабінеті полковник Хенслі зробив Ісаакові знак не поспішати, щось пояснивши англійською.

— Що він сказав? — запитала Крістін.

— Він запитав, чи я б на його місці вірив кожній жінці, котра наполягає на невинуватості свого батька, сина, чоловіка. Він уже чув такі історії сотню разів. Дружини та подруги майже всіх есесівців, котрі перебувають у таборі, мало не щодня приходять до нього і кажуть те саме, що й ти. СС — злочинна організація, і всі, хто має до неї відношення, так чи інакше, є винними. За кілька місяців відбудеться військовий трибунал, і, якщо твій батько не завинив, його звільнять.

— А що зі Стефаном?

— Він не бачить підстав для його арешту. Бракує доказів. Сюди потрапили ті, кого схопили в кінці війни. Він сказав, американці не будуть висмикувати когось із дому тільки за чиєюсь підозрою, тим паче, що доказів немає.

Крістін забракло повітря.

— Скажи йому, що я працювала в будинку коменданта табору Грунштайна і могла б допомогти встановити особи багатьох офіцерів СС, котрі тут працювали, якщо він допоможе мені.

Коли Ісаак переклав її слова, полковник підвівся, дістав із металевого сейфа жовту папку, сів на стілець, прочитав уголос першу сторінку та вичікувально подивився.

— Комендант табору Грунштайн — тут, — переклав Ісаак для Крістін. — Він зголосився на співпрацю і вже дав детальний звіт про те, що тут відбувалося.

Крістін закашлялася, що змусило полковника Хенслі звести брови.

— Комендант може засвідчити особу Стефана, — вигукнула вона. — Треба, щоб Стефана заарештували й привезли сюди!

Ісаак переклав для полковника Хенслі. Потім вони щось обговорювали кілька хвилин. Крістін відчувала, що заплаче, коли їй негайно не пояснять, про що йдеться.

— Що він говорить? — не витримала вона.

— Він уважає, що ти мусиш довірити цю справу їм. Коменданта запитають, чи він пам'ятає Стефана Ейхмана, і діятимуть відповідно.

Крістін постукала кулаком по столу.

— Цього недостатньо! — суворо промовила вона. — Він погрожував моїй родині! Його слід посадити!

Полковник Хенслі насупив брови, відкинувся на спинку стільця та склав руки на животі. Ісаак відштовхнув її від столу та став перед полковником, захищаючи Крістін собою.

— Заспокойся, — сказав він. — Так ми нічого не досягнемо.

— Я не подарую Стефану цього всього, — сказала Крістін. — Якщо з моїми батьком або матір'ю щось станеться, я… — Вона сіла на стілець навпроти полковника Хенслі й подивилася на Ісаака — гарячі сльози заструменіли з очей. — Я сама його вб’ю, коли доведеться!

Ісаак похитав головою, впав на стілець поряд із нею й обхопив голову руками.

— Вибач, я так хотів допомогти!

Крістін підвелась і рушила кімнатою, стискаючи кулаки та скрегочучи зубами. Дихати було важко, горло та ніс пекли від бажання кричати чи плакати. Вона подумала про батька, котрому доведеться відповідати за війну, якої він не хотів, і про Стефана, що зі своєю сліпою вірою у Гітлера легко вбивав і закатовував до смерті сотні ні в чому не винних людей. А потім прийшло прозріння, від раптовості якого стали дибки волосинки на шиї. Вона повернулася до Ісаака.

— Якщо не можна змусити американців піти до Стефана, — сказала вона, — зробімо так, аби Стефан сам до них прийшов!

Обрані в американський камуфляж, із плетеними шапочками на головах і вимащеними грязюкою обличчями, Ісаак і Крістін скрадалися вузьким провулком, тримаючись у тіні кам'яниць. Було вже далеко після півночі — найтемніший, найнепевніший час доби. Позбавлене зір небо чорніло, мов дуло велетенської гвинтівки. Щербатий місяць більмом сліпця ледь просвічував крізь похмурі сірі хмари, тьмяним блакитнуватим світлом укриваючи довколишні будинки. У вікнах не світилося, на вулицях — жодної душі. Тільки віддалене кахкання потяга та передсмертний стогін паровозного свистка порушували довколишню тишу.