Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

— Ні,— сказала вона, знову хитаючи головою.

Біля п'ятих дверей серце Крістін пропустило удар — і вона кивнула. Полковник Хенслі сказав щось англійською й устромив великого ключа в замкову щілину. Ісаак узяв дівчину за тремтячу руку.

— Полковник питає, чи ти впевнена, — переклав він.

Крістін знову кивнула.

— Так. Абсолютно.

Інші двері, в кінці коридора, відчинились, і солдат вивів коменданта Грунштайна, тримаючи його за руку. Комендант ішов коридором, не відриваючи погляду від цементної підлоги, сиве волосся відросло аж до брів, зв'язані руки тремтіли. Щоразу, коли він уповільнював крок, американець підштовхував його вперед. Вигляд у коменданта був значно гірший, ніж кілька днів тому, коли вони його бачили. А якщо старигань не зробить того, що потрібно Крістін?

Полковник Хенслі відчинив двері кімнати для допитів і показав солдатові завести туди коменданта. Ісаак і Крістін з коридора бачили, як прив'язаний до стільця в'язень підвів голову й подивився на того, хто ввійшов. Їм було видно, як міцні ремені врізаються в його зап'ястки, не даючи скочити на ноги. Його біляве волосся було заплямоване брудом і кров'ю, на лобі виднівся синець, руки рясніли кривавими подряпинами.

— Зрадник! — бризкаючи слиною прокричав в'язень, угледівши в дверях коменданта.

Полковник Хенслі показав Крістін і Ісаакові ввійти, потім поставив комендантові запитання. Солдат переклав:

— Ви знаєте цього чоловіка?

Крістін слідом за Ісааком увійшла до кімнати, не зводячи очей з коменданта, не в змозі навіть дихати в очікуванні його відповіді.

— Так, — відповів він, киваючи.

— Ви ж нас посадили! — кричав в'язень. — Як ви могли?

Полковник Хенслі махнув солдатові, й той запхнув кляп до рота в'язневі. Побачивши Крістін, бранець здивовано підвів брови, та невдовзі його лице перекосилося від люті. Тепер у його очах палав холодний вогонь дикої ненависті. Крістін зашарілась і вже відкрила рота для викривальної промови, та раптом Ісаак зробив щось неймовірне. Він шулікою наскочив на в'язня й зацідив кулаком тому в лице, аж перекинувся стілець. Полковник Хенслі з солдатом відтягли Ісаака та притисли до бетонної стіни, тримаючи там, доки він заспокоїться. Їхні обличчя почервоніли з натуги.

— Це він! — крикнув Ісаак, люто дивлячись на бранця. — Він убив мого батька!

Крістін ніби вдарили під дих. Сльози покотилися з очей. В'язень борсався на підлозі, марно намагаючись звільнитися. Вона відчула нагальну потребу підійти, поставити ногу йому на горло, натиснути всією своєю вагою і дивитись, як покидьок спочатку почервоніє, а потім і посиніє, задихнувшись. По якомусь часі Ісаак опанував себе, й американці його відпустили. Він сповз по стіні й усівся навпочіпки, скаженими очима свердлячи свого ворога. Солдат і полковник підняли з підлоги стілець разом із прив'язаним до нього в'язнем і потім поставили коменданту ще кілька запитань. З розбитої брови та носа юшила кров, заважаючи в'язневі дихати. Солдат перекладав усе, сказане комендантом і полковником, але дівчину цікавили тільки слова коменданта.

— Так, — сказав комендант, — це — штурмбаннфюрер Стефан Ейхман, колишній охоронець чоловічої частини табору. На його рахунку чимало відібраних життів. Убивство євреїв для багатьох було спортом, і він завжди вигравав.

Крістін відсунула металеву клямку і відчинила дощану хвіртку, що вела на заднє подвір'я, й одразу відчула знайомі запахи вугілля, цементу й оцту, що зберігався в дубових барильцях, цибулі та вкритої землею картоплі. Вона усміхнулася, почувши квоктання курчат, які бабралися в піску та видзьобували щось поживне в невисокій траві. Насолоджуючись осяйним полуднем, дівчина пройшла поміж яблунь і слив у віддалений куток біля паркану.

І там побачила його. На тому самому місці, де ще до арешту посадила сливову кісточку, з землі піднімалося молоденьке деревце. Тоненькі гілочки рясно вкриті пуп'янками та блідо-рожевими квіточками, молоденьке листячко весело лопотить на теплому вітерці. «Ти вижило», — з ніжністю подумала Крістін. Проковтнувши клубок у горлі, вона потяглася пучками до пахучого цвіту. Босі ноги тонули в молодій траві. Раптом хтось ухопив її ззаду. Дівчина грайливо виривалася з міцних рук, що обхопили талію. То був Ісаак.

— Ходімо додому, фрау Бауерман, — сказав він, прибираючи біляве волосся і цілуючи її шию. — Ваша мати приготувала всі ваші улюблені страви. Крім того, вона, здається, дуже засмучена тим, що ми побралися в Дахау, коли допомагали американцям. Я сказав їй, що весілля відбулося за всіма правилами в симпатичній церковці найближчого містечка, та вона захоче влаштувати справжнє свято.