Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

Економ зітхнув і подивися на інших, наче шукаючи в них милосердя.

— Я гадав, що в мене ще є час…

Вільям Ексмю побачив острах на обличчі Роберта Рафу і зрадів. Він зробив правильний вибір.

Після того як приречені розійшлися, він разом із Рафу повернувся до спільної стайні, де груми наглядали за їхніми кіньми.

— Не тривожся, Роберте. Господь не залишить тебе, — він прискіпливо подивився на економа. — Ти ж не тривожишся?

— Чи місяць зроблений із шкіри телят?

— Це важке запитання.

— Важке, наче залізо.

— Але його можна трохи пом'якшити.

— Ти про що?

— Що зроблено, те зроблено. Якщо черевик не налазить на ногу, його можна скинути, — Ексмю настромив наживку на гачок і тепер відійшов убік.

— Ніхто не може зняти з мене цей важкий тягар, окрім мого доброго друга, — Рафу зупинився посеред вулиці — Якщо долю мою визначено наперед, то я вклоняюся перед нею· але я можу послугувати нашій вірі й у інший спосіб, — тепер мова його була значно палкішою. Як і зазвичай, на ньому був каптур, але він раптом скинув його. — Якби мені б судилося загинути саме так, це б викликало чимало галасу, і справу почали б неодмінно розслідувати. Економ Св. Павла — то висока посада…

— Я знаю.

— Обов'язково буде скликано суд, і він затягнеться надовго, — Рафу відійшов на крок, аби дати дорогу двом чоловікам із драбиною. — Чи висловиш ти мені свою волю в цьому питанні?

— Знаю я одного хлопця. Такого собі Гамо. Він один із простих творінь Божих, без жодної клепки в голові. Його можна вмовити віднести механізм до церкви Гроба Господнього і натиснути на кнопку. Тоді твоєму розуму буде легше?

— О так.

— Атож ти маєш переговорити із ним. Зустріньмося сьогодні ввечері, перед заходом сонця.

Ексмю від самого початку знав, що економ забажає ухилитися від завдання, яке отримав. Незважаючи на хоробру віру людини приреченої, Роберт Рафу мав полохливу натуру, і його було легко відмовити. Він був єретиком, але ж не мучеником. Ексмю вже вирішив, що йому доведеться пожертвувати Гамо. Хлопець забагато знав. Побоювання Ексмю за останні дні значно посилилися — з тієї самої миті, як він дізнався, що Гамо ходив до черниці Клеркенвелю. Ексмю знав це через те, що йому все розповів судовий пристав із Дому Св. Мари, його знайомий, який був прикрашений дарами (а саме, полотном і гончарними виробами) із крамниці абатства. Ексмю не знав, що там сталося між хлопцем і черницею; але підозрював, що багато чого. Вони обоє були дітьми темряви, позашлюбними дітьми, і, поза сумнівом, співчували одне одному, хоча й тримали це у таємниці. Якби ж Гамо згадав смерть зубодера, чи сказала б вона йому, що чоловік іще живий? Чи Гамо попрохав її відпустити йому гріхи? Чи зрадив він приречених людей? Чи не підслухав він раптом таємну справу щодо церкви Домінус-черч? Піт проступив по всьому тілу Ексмю, гарячий і їдкий, поки не захолов; піт просто лив із нього, наче йому хотілося розчинитися.

Насправді ж, хлопець і черниця мало що сказали одне одному. Таємниця їх життя була завелика і не викликала бажання розпатякувати. Черниця знала про походження Гамо і попрохала в нього благословення. Це сильно вразило його, але не встиг він промурмотіти щось у відповідь, як вона притиснула палець до його губ.

— Не з твого рота, — сказала вона. — 3 твоєї самітності.

— Звідки ви мене знаєте? — спитав він нарешті.

— Твоя печаль — це ангел, і я його бачу. Ти не знаєш, чому прийшов у цей світ.

— А ви?

— Мене сюди викликали, Гамо Фулберде.

Деякий час вони посиділи мовчки.

— Є одне місце, яке зветься поле Токіна, — сказав він. — Величезне пусте поле, тільки…

— Де ти ходиш по землі й плачеш? Це і є місце твого зачатті, — вона нахилилася до нього й доторкнулася до його коліна. — Гамо, дехто каже, що Господь дав життя через забудькуватість чи байдужість. Що Творіння вже набридло Йому. Інші говорять, що Він дозволив людству розмножуватися, щоб перехитрити демона, наче гравець, який складає в купку свинцеві жетони в азартній грі. Чим більше душ, тим важча праця заманювання їх у пастку.

— Мене, схоже, таки заманюють туди. Є одна людина, на ймення Вільям Ексмю…

— Тихо. Я його знаю, — і знову між ними запанувала тиша. — Англійською, Гамо, ми кажемо, що відчуваємо розум людини, маючи на увазі те, що розуміємо її намір чи плани. Коли задуми його ховаються у темряві, коли їх важно зрозуміти, ми кажемо: «Я не відчуваю його розуму». Але це не той випадок. Я відчуваю твій розум.