Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— О ні. Для того, щоб потім бути навічно проклятим самим Господом нашим?

— А в кого вистачить сил запобігти цьому? Чи можете ви запобігти тому, щоб свиня з'їла немовля? — Вавасюр швидко підвівся з-за столу й підійшов до еркера, вікно якого виходило на млин і пекарню абатства. — Навіщо ви піддаєте себе таким стражданням, сидячи тут стільки часу, пане чернець? Тільки нещасна мишка ховатиметься у своїй норі.

Чернець не образився: за своє тривале служіння він навчився покірності.

— Я знаходжу мир і спокій в оточенні рукописів, сер Майлз. Ви живете у світі людей і справ, і у цій клітці вам навіть у страшному сні не привидиться будь-яке інше життя. Але тут, у мене, лежить книга, що розповідає мені про ангелів небесних і патріархів, які прогулюються долиною світу. Насправді, ми з вами…

Раптом унизу, надворі, пролунали звуки гучної суперечки, і Джолланд приєднався до Вавасюра, який усе ще стояв біля вікна. Четверо чи п'ятеро жебраків якось спромоглися ввійти у двір і тепер скупчилися біля пекарні, вимагаючи хліба.

— Вони такі бідні, — зауважив Джолланд, — що з'їдять усе що завгодно. Замість м'яса їм зазвичай слугують коники, — ченці, які працювали в пекарні, кидали їм хліб із бобового та вівсяного борошна, у той же час благаючи їх піти з миром. — Вони пройшли чистилище ще тут, на землі Тому після смерті потраплять на небо.

— Вони такі бідні, що їм, скоріше за все, байдуже, що з ними станеться — чи то рай, чи то пекло. Це не має ніякого значення, коли в тебе єдине місце для відпочинку — якась смердюча стайня при дорозі.

— «Уперед, пілігриме, уперед! Уперед, тварюко, геть із моєї стайні!» [71] Цитата з Джеффрі Чосера. — Із виразу обличчя баристера було зрозуміло, що текст, який цитує чернець, йому не знайомий. — Я усамітнився в своїх думках, сер Майлз. Ви тут казали про мишеня в норі… Я, гадаю, більше схожий на гончака. Коли гончак гризе смачну кістку, компаньйони йому не потрібні. Ці старі книжки — ось мої кістки, — надворі вже запанувала тиша, яку розбивало тільки торохтіння водяного млина в течії струмка, який біг собі до Темзи. — Але ми розмовляли про вічність.

Вам доводилося коли-небудь чути про танцюристів церкви Святого Лоуренса Паунтні?

— Пригадую собі щось таке…

— Коло тамтешнього цвинтаря тепер щось нагородили. У тій частині Кендлвік-стрит, де зараз будівлі, було колись гарне ярмарковище. Був саме день перед літнім сонцестоянням, десь років двісті тому, коли кілька молодих людей із тієї парафії влаштували собі гулянку на самісінькому цвинтарі. У ті дні, як і зараз, на території церкви танці й веселощі було заборонено; втім, вони каталися одне в одного на спині, перетягували канат і робили інші такі собі дурниці. До них вийшов священик і наказав негайно припинити свої бісівські збори. «Заспокойтеся? — закликав він їх. — Заспокойтеся!» їм було спекотно, наче в печі, але він був сповнений рішучості цю піч загасити. Нагадав їм, що вони зі своїм галасом і прапорцями тут, на цвинтарі, явно не на місці. «Припніть язика, — сказав він, — і дайте можливість нашим сусідам під землею спокійно відпочити». Але ці блазні, ці дикі жеребці, трималися за руки й танцювали навколо нього. Вони сміялися з нього так само, як колись євреї сміялися з Ісуса. Тоді бідолашний священик дістав з-за пазухи розп'яття і, тримаючи його перед їхніми очима, урочисто прокляв їх, оголосивши, що будуть вони танцювати все літо і всю зиму, тримаючись за руки до самого кінця.

— Дивне прокляття.

— Утім, воно було efficiens. [72] Дієвий (лат.). Молодики ніяк не могли припинити танцювати. Вони не могли ані їсти, ані пити, але могли підстрибувати й дриґати ногами. Вони голосно благали дати їм відпочити, але ноги їх рухались у ритмі, що ставав усе більш швидким. Так минали дні та ночі. Вони волали й вили, як вітер, але ніяким чином не могли якось урятуватись. Батько однієї з танцюристок зробив спробу витягти її з кола, але в нього відірвало руку. Минув рік, але дія прокляття священика не минала. Вони все ще перебували у постійному русі. Згодом танцюристи опустились у землю аж до пояса. Глина липнула до їхніх тіл. Земля цвинтаря скоро накрила їх із головою, та люди все ще чули, як вони танцюють. Дехто каже, нібито мерці приєдналися до їхньої гулянки.

— Який жах.

— Інші ж кажуть, що вони й досі танцюють, — чернець зробив паузу, щоб перегорнути сторінку De situ et nominibus , і замилувався зображенням якогось давнього міста, що ховалося за мурами. Перш за все, він звернув увагу на процесію городян, які виходили з воріт, високо тримаючи ліри й цимбали, наче йдучи до якоїсь святині. — Ось що я чую, хоч куди б я пішов, сер Майлз. Танцювання під землею.