Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Чи це вважають за правду, чи просто переповідають один одному як байку?

— Хто може сказати напевно? — чернець ізнову перегорнув сторінку! побачив обрис звірячого хвоста. Це заєць Ківард зв'язав лиса Рейнарда й тепер тягнув його на судилище перед вовком Ізенгріном, півнем Шантеклером і куркою Пінтою. [73] Мова йде про середньовічний твір «Історія Рейнарда Лиса», в якому пародіюються стосунки між різними верствами населення, висміюються чиновники, судді, попи й т. ін. Вовк тримав у лапах якийсь сферичний об'єкт, схожий к астролябію, в якому, здавалося, нескінченно повторювався замикаючись сам на собі, спіральний візерунок. — Якщо минуле — це спогади, воно також є частиною мрії. Якщо ж це мрія, то воно — тільки ілюзія.

Сер Майлз Вавасюр незабаром покинув абатство Бермондсі й повернув коня на північний захід, до Лондонського мосту. Коли він проїздив мостом, то народ, що скупчився там штовхав його, а сморід людських тіл, здавалося, завис над річкою; його кінь ледве просувався поміж візків і карет, але коли він дістався дороги на тому боці, то видерся, нарешті, на волю. Керований інстинктом, Вавасюр промчав галопом удовж берега аж до самої Олд-Свон-стейрз, а потім повернув на північ уздовж вулиці Олд-Суон-лейн, до церкви Св. Лоуренса Паунтиі. Він уже майже забув легенду про приречених танцюристів; вона стала для нього такою собі невиразною, віддаленою в часі казочкою, яка нагадувала про дитинство, про казки, що починалися зі слів «Був собі один чоловік…». Він вискочив на ріг вулиці Кендлвік-стрит, яку Джолланд назвав частиною старого кладовища. Тепер на цьому місті стояв ряд будинків: стайня, в якій можна було взяти напрокат коня чи цілий екіпаж, крамничка сідляра і таверна під назвою «Собака на прогулянці». Він почув музику, а потім хтось заспівав: «Цей світ — просто вир». Звуки лунали з таверни. Вавасюр під'їхав ближче і перегнувся через шию коня, щоб зазирнути в маленьке склепінчасте віконечко; він побачив купку гульвіс, які стояли в колі, трималися за руки й танцювали.

— Прииде молодість, і люди не рахуватимуть років. Настане справедливість, і в неї не буде жодної брудної плями, — був переддень свята врожаю, останній день липня. — Буде здоров'я, і ніхто не хворітиме. Настане спокій, і ніхто більше не знатиме втоми. Прийде достаток, і ніхто не терпітиме нужду. Надійде благословення без лиходійства, — Вільям Ексмю звертався до приречених людей у стилі, який він витончено створив для них.

Він похвалив Ґарета Бартона за те, що той пришпилив до дверей Si quis? [74] Заклик до всіх присутніх: «Чи знає хтось щось таке, що б могло перешкодити висвяченню?» Вісімнадцять Висновків; убивство писаря стало непередбачуваним щастям, адже світло від його смерті дозволяло читати ці слова навіть у темряві.

— Шлюзові ворота відчинено, — казав він їм, — і все йде вперед. Коли візерунок із п'яти ран буде закінчено, тоді ми побачимо день виклику і страшенного нещастя, день темряви й імли, день високих хмар і урагану, день сурми і шуму. Він прийде у величі своїй; тобто оточений світлом, втішний для друзів і близьких своїх. Але куди ми тепер спрямуємо свій по ляд? Долю треба доправити до Гроба Господнього.

«Гробом Господнім» зазвичай називали церкву Святого Гроба Господня поблизу Ньюгейта; це була найбільша парафіяльна церква в усьому Лондоні, хоча і стояла вона неподалік од славетної в'язниці Ныогейт. Ньюгейт мала такий поганий вплив на здоров'я, що, базікають, навіть щури повтікали звідси; вона здобула дивну владу над цим районом і сморід із неї линув по вулицях і проникав у будівлі як постійна ознака тюремної лихоманки. Від неї аж кістки боліли. Інколи тут було чути крики ув'язнених, і весь район прозвали «виїзна сесія». Не дивно, що церква поблизу Ньюгейта отримала ім'я Гроба Господнього, — але з цієї могили ніхто б не зміг воскреснути.

— Але повернімося до тексту, — продовжив Ексмю. — Все добре, що добре закінчується. Перші дві рани було відкрито. за допомогою Господа Всемогутнього. Тепер, за його ж допомогою, перейдемо до третьої. Каплиця чудово палала від рук людських; але тут треба буде залучити машину, — і він продемонстрував їм рукопис, назва якого була «Книга вогню для спалювання ворогів», де роз'яснювалися засоби створення balle de fa [75] Залізний м'яч (фр.) y який викличе великий вибух Порожнисту свинцеву сферу наповнювали порохом, а потім огортали шкірою; отриманий м'яч клали у коробку чи камеру, де розміщували заряд і яку тримав клин. Достатньо було прибрати клин, і — раптом — грецький вогонь розповсюджувався по церкві. Небезпеки майже не було. — Утім, ви знаєте, — продовжував Ексмю, — що ми вічні, як відомо Богу. Ми — materia prima , [76] Первинна матерія, першооснова (лат.). яку було створено із самого початку існування світу. Жодне зло не може причепитися до нас. Роберт Рафу, Господь із нами! Його воля — щоб ти взяв на себе головне керівництво цією справою.